Розділ 7.

Удвох ми вийшли з лісу. Князь Олександр Всеволодович не запитав про скарб, ми нічого йому не сказали. Таємниця про те, що відбулося біля старого дуба, кривавила правдою для нас усіх, і це поки було на користь малого княжича.

Наступного дня я вмовив двох селян пройтися зі мною старою дорогою і забрати небіжчика. Ми поховали Марка поблизу лісу, де починалися луки. Навесні тут буде повно квітів і такий спокій, що аж бринить у повітрі, коли над квітами кружляють бджоли і джмелі, збираючи запашний нектар.

Я не поставив хрест на могилі нехрещеного. Поклав камінь, як у давнину робили. Ярун був частиною прадавніх таємниць, то й не дивно, що так спочив. От якби ще його сум’ятна душа спочинок мала...

Мені кортіло повернутися до старого дуба, та я остерігся. Побоявся, що вдруге живим мене те місце не відпустить.

А невдовзі почалося. Данило разом із матір’ю втекли від міжусобиць. На нашу землю знову нахлинула орда, підпалюючи селища і містечка. Багато людей полягло – і простих, і знатних. Я був певен, що серед них знайшов свою смерть й убивця батька Марка-Яруна або його рідні, якщо вбивця не помер раніше. Помста своє завжди візьме... А от князя Олександра доля покарала по-іншому...

Вкотре палала багатостраждальна земля. Золото, залізо і вогонь панували над людськими серцями. Смерть збирала рясні жнива. А за кілька років повернувся Данило і взяв владу у свої руки. Завів новий порядок, зміцнив оборону і навчив людей не коритися загарбникам – хай кривдники як серед своїх, так і серед чужих стрічалися.

Бачив я на його руці перстень, так само ясний срібним відблиском. Не було на ньому поки тіней від жорстоких думок і несправедливих вчинків. Не впізнав мене ясновельможний князь: забагато випало на його долю за ці роки, та й малим він був під час тієї пригоди. А, може, така воля Неба була...

Гать прогнила. Скарб надійно схований у лісі. Не дістатися до нього жадібним властолюбцям, яких зла сила, окроплена кров’ю, на шлях неправедний виведе.

Та, дивлячись на молодого князя, я усвідомив, що могутність його не від персня і не від скарбу, а від сили духу, незламної волі і любові до рідної землі.

Це було найважливішим, що відкрив нам син ворогуючих народів, на чию могилу я інколи приходжу подумати у тиші і з власним серцем порадитись, бо то є найщиріша молитва.

Той сувій зі скарбу я загубив, як і гусяче пере відслужило своє. Але натомість я маю багато інших сувоїв, бо нині я книжник і літописець, що про свій час для пращурів оповідає. У моєму літописі сторінки і про князів, і про простих людей. Бог дасть, переживе моя праця мене і на добро нащадкам буде, навчить молодь щирим прикладом і застереже від спокуси.

А той другий напис на старому дубі я розгадав. Відтворив по пам’яті, і мені його переклали. Там було викарбуване, що чисте кохання сильніше від смерті, бо лише у ньому народжується майбуття.

Це була клятва батьків Марка, що мала б всесвітнім законом стати. Тільки на цьому світ стоїть. Бог є любов, багатолика і свята, як саме життя.

***

Оповідання опубліковане.

Дев'ятко Н. Скарб Поліської княжни // Нова проза. – 2018. – Т.25. – С. 68-76.

Підписуйтеся на мою сторінку у ФБ "Чарівні світи". Там ви знайдете найновішу інформацію про мої друковані, електронні та аудіокниги.