Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 3. "Нова команда" - 1

Зранку Ітана і Зорін уладнували останні справи перед від’їздом, Кіш допомагала рятівниці складати трави, які та хотіла взяти з собою. Герда і Марен знову кудись поділися, а Ярош, Дельфін і Берн засіли в таверні скріпити знайомство повними чарками. Лише капітан піратського корабля й краплі не брав до рота. Ярошу коштувало неабияких зусиль, щоб не приєднатися до нових знайомих: випивка була єдиним порятунком від того, що показав йому уві сні птах, зітканий із чужих чарів, такий знайомий білий птах... Випивка могла б зігріти вистигле серце, прогнати лихі спогади, але затьмарила б розум, а цього допускати було аж ніяк неможна.

Люди не надто охоче підходили знайомитись із чужинцями. І хоча ті, що наважувалися на це, зазвичай були дивними, не подібними до більшості, – не плескотіло море в їхніх поглядах. Жага пригод не вела їх небезпечним шляхом, а відчайдушність не скеровувала руку, що могла страчувати і дарувати прощення. В себе задивилися вони, не помічаючи навколишнього світу, живучи тільки собою. Їхні обличчя не запам’ятовувались, і піратський корабель не міг стати для них притулком, бо не було радості в порожніх серцях, а коли немає радості, немає і спокою морського полотна.

Тільки один залишився за столом шукачів скарбів – молодий чоловік із поглядом пірата, хоча в морі, судячи з його слів, він ніколи не бував. Але піратство в крові, це всім відомо.

Познайомившись із новеньким, якого звали Максом, вирішили зробити перерву на обід. Берн пішов потеревенити з корчмарем, а Ярош зостався з Дельфіном і Максом. Від розмов капітан втомився більше, ніж від славетних сутичок і грабунку торгових суден.

До столу підійшов кучерявий хлопець років сімнадцяти.

– Привіт, Яроше Соколе.

Пірат подивися на нього, впізнаючи.

– Ти його знаєш? – запитав Дельфін.

– Не важливо. На піратський корабель хочеш потрапити? Так, чаклуне?

– Так, – хижо посміхнувся Хедін. – Я не оракул, та мені відомо, що з вами буде.

У його сірих очах колись теж хвилювалося бурхливе море, але зараз воно майже зникло.

– Забирайся, – холодно відповів Ярош. – На корабель я тебе не візьму. А без мого дозволу ти на борт не піднімешся. Сам знаєш.

– Ви ще пожалкуєте про це! – відгукнувся хлопець і загубився у димному чаді.

Серед диму зареготав чоловік, він оповідав, як люди наївно чекали дарунків від вищих сил, насміхався і з людей, і з давніх богів.

– Мені здається, ми нікого тут більше не знайдемо, – Дельфін подивився услід чаклуну. – Вони несправжні. Навіть той, що стверджує, ніби подружився з драконом. Вони всі брешуть і собі, і нам, видаючи бажане за дійсне. Якщо ти вважаєш, що тут іще лишився хтось, хто має піти з нами, капітане, ми ще почекаємо, але, я думаю, намарно.

– Я тут лише одного справжнього дракона бачив, та й той до пуття літати не вміє, – підтримав розмову Берн, повертаючись до столу.

– Я теж його бачив, – підтвердив Ярош. – Якщо дракон справжній, швидко літати навчиться.

– А це ще хто до нас іде? – Макс дивився на літнього чоловіка, який з подивом роздивлявся таверну.

Чоловік був одягнений просто, але охайно і дещо не по-тутешньому. Максу подумалося, що звичайного робітника, втомленого сірістю одноманітного життя, закинуло в тихе провінційне містечко, а йому ввижається, ніби він потрапив до розбійницького лігва.

– Я бачив диво одного разу, – сказав Володимир тихо, ніби боявся, що його приймуть за схибленого і проженуть. – Давно-давно, у дитинстві... А три дні тому я побачив ще одне – корабель із чорними вітрилами. Піратський корабель.

– І що в цьому дивного? – Ярошу незнайомець подобався, але відчувалося, що вони народилися в різні віки. – Всі моря належать піратам.

– Я ніколи не бачив моря, – зізнався Володимир. – Я все життя тяжко працював, щоб заробити хоч трохи грошей. А моря не бачив.

– То глянь за вікно – там море, – здивувався Дельфін.

– Нічого ви не розумієте, – Макс щиро співчував цьому літньому чоловіку. – Він справді не бачив моря. Він народився не тут. Як і я.

– А як же ви потрапили сюди? – тепер настала черга Дельфіна не повірити.

– Нас усіх покликали скарби. Ми бажаємо знайти їх. Ти і не таких побачиш, – замість Макса відповів Сокіл і дружньо подивився на Володимира. – Ти в команді.

Ярош мав рацію: до піратської компанії ще напрошувалися різні люди, та очі їхні були порожні. А коли пристойні відвідувачі порозходилися, а всі, хто лишився, захмеліли, на стіл до піратів злетіла симпатична істота. Маленька дівчинка, тільки з білими крильцями, схожа на янголят, яких вуглиною малюють діти.

– Ваш корабель чорний. Йому світла не вистачає. Я буду вашим світлом!

Ярош згадав зверхню королеву Герду і її пантеру із золотавими очима, уявив поряд із ними цю крилату істоту, яка вже насупилась, збираючись образитись. І дзвінко засміявся.

 

...А Герда стояла над морем, і Марен тримала її за руку, не даючи зірватись у безодню. Реальність це була, чи чергове брехливе сновидіння?

Та над прірвою карі очі королеви ярилися бурею сильніше за оскаженіле море...



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись