Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 4 "Корабель із чорними вітрилами" - 4f

Вечорова сутінь лягала на воду, тіні накладалися на тіні, присмерки ставали ніччю. Ввижалося, ніби час зупинився. На рею сіла істота з білими крильми, яку вже встигли прозвати Янголятком.

– Всім привіт! – радісно привітала вона команду.

– Привіт!

Поряд із нею опустилася маленька фея, пил з її крилець осипався на щоглу, і дерево засяяло, зазолотилося, мов вечорова казка.

– Фея, – хмикнув Хедін, що на самоті прогулювався по палубі, бо до компанії його не брали. – Фей на кораблі не вистачало. Забирайся звідси, феє.

– Фея? Де? – Роксана стояла під щоглою, ловлячи в долоні чарівний пил.

І як вона усюди бути встигає?..

А фея образилась, серйозно образилась. Пил червонішав.

– Не підпали наш корабель, – Ярош теж умів з’являтися на своєму кораблі наче нізвідки.

Ярош суворо глянув на Хедіна. Пірату було важко уявити, що цей малолітній нахаба – той самий чаклун, що хитрістю і погрозами змусив їх узяти його на корабель. Вчити манер хлопчину ніхто не збирався, навіть шляхетні батьки Роксани не візьмуть його під свою опіку.

– Я не навмисно, – фея дмухнула на крихітну долоню, і червоний пил перетворився на яскраво-синій і розлетівся з вітром, не втримуючись на дереві.

Ярош роззирнувся. Окрім двох дітей, поряд нікого не було.

– Роксано, тобі не здається, що на тебе батьки чекають?

– Вони дозволили, – спробувала заперечити дівчинка, та одразу зрозуміла, що не у батьках справа, а це наказ, і аж засяяла від радості. – Слухаюсь, капітане!

Але наскільки тепліше вона це сказала, щиро і зовсім не так, як Костянтин.

Хедін і Ярош залишились удвох, без свідків. Навіть Янголятко і фея полетіли і тепер кружляли, розсипаючи зеленкуватий пил навколо дерев’яної скульптури на носі корабля.

Вони не розмовляли, просто дивилися один одному в очі. Вони розуміли один одного, не так гарно, як могли зрозуміти будь-кого Марен чи Харун, але набагато краще, ніж більшість тих, хто вперше зійшов на піратський корабель. Погрози й обіцянки сперечалися із розумінням і обов’язком в їхніх поглядах. Нарешті Ярош запитав:

– Хто на кораблі капітан?

– Ярош Сокіл, – неохоче відповів молодий чаклун, у чиїх пальцях кілька ночей тому стікала кров’ю вмираюча зірка.

Він визнав владу капітана, але щось замислив. І про те не знав навіть давній народ.