Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 2. "Страта на світанні" - 7f

– Яроше, прокинься! – Ітана трусила його за плечі. – Прокинься! Прокинься!

Вдихнувши так глибоко, наче щойно не дихав, Ярош вирвався з павутиння моторошних сновидінь.

– Чому він такий блідий? – поряд із Зорін та Ітаною стояв Дельфін.

Ворожка сіла на лаву, затуливши обличчя, вона злякалася, побачивши відбиток страхітливого сну, в полоні якого так довго пробув піратський капітан.

– Ще ніч? – запитав пірат, йому нестерпно хотілося вмитися, щоб змити з себе бруд сну, такого схожого на спогади.

– Вже ніч, – відповіла Зорін. – Ти проспав увесь день. Твоя подруга... Марен заборонила тебе будити.

– То день згаяли. Ми нікого не знайшли, – тепер, коли сновидіння відступило, прийшов жаль за втраченим часом.

– Ми знайшли, – похвалився Дельфін. – Знайомся, капітане!

Він відступив. Біля каміна сидів міцно збитий чолов’яга, схожий на ведмедя, та їв, ні на кого не звертаючи уваги.

– І знову не зовсім людина, – посміхнувся пірат.

– Берном назвався. Його Ітана у місті зустріла, – Зорін теж з усмішкою подивилася на чоловіка-ведмедя. – Берн вправний стрілець. Я бачила, як він у підкинуту монету поцілив. Із врятованою вами від страти Кіш усе гаразд буде.

– Звідки знаєш? – недовірливо запитав Ярош.

– Карти Ітани знають.

Двері прочинилися. Повернулися Герда з пантерою і Марен. Побачивши, що Ярош дивиться на неї з недовірою, давня усміхнулась.

– Отямився нарешті, Соколе, – сказала вона. – Білим пір’ячком палець не колов, га?

– Це були не мої спогади. Не всі мої спогади, – Ярош підвівся, вирішивши трохи прогулятися, бо опинитися на свіжому повітрі здавалося зараз навіть важливішим за вечерю.

– Не всі, але земля пам’ятає. Пам’ятають живі і пам’ятають мертві, а ти був там не так давно, – без жалю розсміялася Марен.

– І ти теж кожної миті пам’ятаєш про зроблене, правда? – з викликом спитав Ярош, сміливо дивлячись на давню. – Як пам’ятаю я сам, як безжально вчинили з тим містом. Чи не тому мені все це наснилося?

Посмішка Марен стала ще холоднішою, та вона нічого не відповіла.

Піратський капітан вийшов у ніч. На поруччі балкону одного з будинків сидів білий птах. У бурштинових очах причаївся вогнистий морок, та оперення вже не було таким розкішним – закляття доживало свої останні години.

– Віддай карту!.. Віддай карту!.. Віддай карту!.. – наздоганяла піратського капітана зловісна луна чужої волі, але місто більше не було маревом страхіття.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись