Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 11 "Місто з очима звіра" - 8f

Юран сидів на зваленому дереві біля лісу, точив меч, коли лезо торкнулося його шиї.

– Зброю долі, і підводься, – голос належав графу Елігерському. – Я, звісно, негідник, та в спину не б’ю.

Полишивши зброю, Юран повільно встав, обертаючись.

– Знову чарівництвом цікавишся, графе? Для закляття чуже життя знадобилося?

Ричард мовчав, із лиховісною посмішкою дивлячись на принца.

– Не роби дурниць, графе, – Юран спробував відвести лезо, та в очах Ричарда спалахнуло чарами.

– Це лише відповідь на дурість твого капітана, коли він обрав тебе замість мене, – та нічого зробити Ричард не встиг.

– Правильно, графе, не роби дурниць, – за спиною графа з’явився Хедін. – Капітан Ярош зрадіє, бо королева Аталя виказала тебе.

З-за дерев виходили Айлан, Дельфін, Марен і Фенікс.

Ричард швидко розвернувся, щоб ударити хлопця, та його зброя натрапила на клинок Айлана. Хедіна між ними вже не було, хлопець сидів навпочіпки, торкаючись землі, від його дотику по піску малювалося коло.

Юран миттю підняв меч. Та граф ухилився від удару і, штовхнувши Дельфіна, вихопив з-за його поясу клинок. Чаклун умів битися й обіруч.

Коло замкнулося, з долонь Фенікс у піщаний рів стікало полум’я. Зі зброї Ричарда сипнуло іскрами, обпаливши сорочку Айлана, одна іскра до крові прокреслила йому чоло.

– Темряво, прийди, тобі жертва є, – мова Марен була тихою, та навіть Хедін здригнувся, підводячись.

Пісок у колі сірів, від ніг на ньому залишалися чорні сліди. Полум’я згасало, набуваючи попелястого кольору. Ричард спіткнувся, і Юран вибив у нього один клинок.

– Не вбивайте його! – Герда, що прибігла до них, схопила Марен за руку, руйнуючи закляття.

Полум’я спалахнуло, розсипавшись чорним пилом, пісок знову ставав білим.

– Ідіотко! – Марен нагородила руду королеву ляпасом. – Ти сама могла загинути!

Ричард зітхнув, йому не вистачало повітря, зброя випала з ослаблої руки, й Айлан наступив на клинок. Обоє тримали леза біля горла графа, у якого навіть сили не було, щоб піднятися.

– Не вбивайте його, – вже тихіше попрохала Герда, тримаючись за обпечену ляпасом щоку, жаху в її голосі було більше, ніж образи.

– Що, Ричарде, корабля тобі захотілося? – Дельфін боявся зайти в коло: на відміну від Герди він знав, яке закляття вони плели.

– Ми не збиралися його вбивати, бо граф потрібен капітану, – Айлан неохоче прибрав зброю, стер кров з чола. – Шкода, що не вдалося забрати у нього чари.

– А у звичайної людини закляття могло взяти життя, – додав Юран, ховати зброю він не поспішав. – Ти що, Гердо, зовсім здоровий глузд втратила? – і вже до друзів: – Зв’яжемо його?

Герда здригнулася, Хедін осміхнувся.

– Не кажіть Ярошу, він його стратить, – здавалося, Герда шкодує за своїм зрадливим вчинком.

– Стратить. А хіба це неправильно? – Хедін без жаху увійшов в коло, щоб повернути зброю Дельфіну, а собі забрати меч Ричарда.

Граф отямився, застогнавши, та сісти він іще не міг, а допомагати йому ніхто не збирався.

– Я вам цього не пробачу, – прошепотів він.

– Це нечесно... – Герда не знала, що ще сказати на захист графа.

– І про честь каже королева Аталя? – награно здивувався Хедін.

Герда опустила очі. Що ще вона могла зробити?..



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись