Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 14 "Вага зрад" - 5

У кузні було жарко, повітря мало присмак заліза. Коваль привітався із Ярошем, відклавши роботу. Обруч не давав сивому волоссю чоловіка падати на спітніле чоло.

– Я шукав тебе у містечку на Елігерському узбережжі, майстре Арене, – радісно сказав Ярош. – Але ти поїхав звідти. Люди сказали, що давно.

– Поїхав, – коваль підійшов до гостя. – Там навіть море інше, не таке, як раніше, і поговорити нема з ким...

Арен був набагато вищий і кремезніший від капітана корабля з чорними вітрилами, але було видно, що коваль вельми поважає гостя.

– Містечко тебе пам’ятає, воно змінилося, там вільно почуваєшся. І навіть люди ще пам’ятають твою майстерність і казки, які ти вечорами розповідав їхнім дітям.

– Як пам’ятають кожного з нас. Шкода, що недовго, коли ми їдемо. То нащо я тобі знадобився, Соколе?

Ярош підійшов до стіни, на якій була прикріплена різноманітна зброя, зняв шаблю, непримітну, порівняно з іншими клинками. Лише на ефесі майстер зробив скупу інкрустацію сріблом, химерну і неблискучу.

– Мені потрібна зброя для команди, – Ярош роздивлявся шаблю, перевіряючи баланс. – І пістолет для мене, – він перекинув шаблю з руки в руку. – Та й цю я візьму. Моя ж залишилася в імперській в’язниці в Елігері.

Пірат ласо посміхнувся.

Арен кивнув, він обирав зброю так, наче знав усіх з команди "Діаманти", і навіть тих, хто ще ніколи не піднімався на борт піратського корабля.

– Це правда, Яроше? – у дверях стояла піратка, вбрана як княгиня.

Волосся жінки, темно-русяве, зібране у просту зачіску, що відкриває шию, було майже повністю сховане під зеленим капелюхом. Вбрання темно-коричневе з болотистим відтінком, і на руках рукавички такого самого кольору. А сама маленька, тендітна, та смертоносна, й за паском пістолети і кинджал.

– Ти? – не повірив своїм очам капітан. – Але твого корабля, твоєї "Русалоньки" немає в гавані...

Вони не обнялися, як Фенікс та Анна-Лусія, але радості у цій зустрічі старих друзів було не менше.

– Я чула, "Діаманта" шукає скарби Примарних островів, – ухилившись від пояснень про свою любу "Русалоньку", сказала піратка.

– Хочеш з нами? – Ярош торкнувся леза шаблі, розуміючи, чия кров має бути на цьому клинку.

– Ще б пак! – вона із заздрістю подивилася на зброю, яку він вибрав: гарна шабля, особливо для ворожої шиї, якій призначена.

– А твоя команда? Й Олександр?..

Жінка поникла, запитання застало її зненацька.

– Олександр... Я не бачила його давно. Я жила серед людей, хоча і не в столиці. Не змогла... Яроше, візьми мене з собою, тут я згину! Я не бажаю повертатися на берег, а тут мене не помічають. Вони не знають, що поза Тортугою є Імперія, вони не пам’ятають, як ламалися і тонули наші вірні кораблі.

Вони лише п’ють і гуляють, чекаючи на повернення старих часів, але для них самих час зупинився. Вони не можуть залишити острів, якщо їх хтось не візьме з собою. Вони мертві для світу, та не бажають у це вірити, вони розсиплються порохом, якщо вийдуть у відрите море. Тому в гавані і нема інших кораблів, тільки човни, на яких далеко не запливеш.

Ярош слухав жінку, затамувавши подих, він і сам відчув усе, про що казала подруга.

– Так, я теж не бачив тут інших кораблів. Це дивно, але... – раптом його осяяла думка. – Ти сказала: якщо їх хтось забере. А якщо я заберу їх усіх? Всіх, хто забажає?

Піратка приречено похитала головою: Ярош її до кінця не розумів, Сокіл не пройшов усіма вулицями колись вільного піратського міста. А вона пройшла, і могла порівняти, що народилося в містах Імперії, і що пішло звідси.

– Яроше... Вони тлін, майже всі. Вони забули, ким були раніше і як любили волю. Їхні очі так само порожні, як у вартових Імперії. Я хотіла повернутися сюди, але ця нежива Тортуга гірша від тюрми чи клітки. Мені лячно, Яроше... Забери мене звідси! Будь-ласка...

Ярош обняв її ніжно, але по-дружньому.

– Звісно, заберу. Тобі зрадіє Фенікс і моя нова команда.

– Я пам’ятаю Фенікс, – прошепотіла піратка. – Я своє Ім’я забула, коли прагнула стати схожою на звичайних людей.

– То згадуй, Софіє! – Ярош штовхнув її, відібравши один пістолет.

Та піратка вихопила другий так само швидко. Два дула дивилися одне на одне, щирячись від радості, що про них згадали.

Сіро-блакитні очі піратки сяяли. Софія посміхнулась, опускаючи зброю.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись