Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 16 "Чари чаклунського туману" - 3

Ірина залишила Маріан і Фенікс наодинці. Жінки, що колись командували десятками людей, мовчали, наче у мовчанні переходили через усі ті роки, коли не бачились.

– Я думала, найгірша доля дісталася втікачам, – першою порушила мовчанку Фенікс.

– У всіх доля була гіркою, – відгукнулася Маріан. – Чому не прийшли Софія та Анна-Лусія?

– Я попросила нікому не казати, що ти прокинулась. Тобі треба відпочивати.

– Від чого? Від життя? – розсміялася Маріан, та надтріснуто і нерадісно.

– Зі мною теж так було, коли ми втекли, – Фенікс здригнулася від сміху подруги. – Це мине згодом.

– Не мине, – зловісно переконала Маріан. – Я жила у цьому пеклі роки, що оберталися для мене на вічність. Пам’ятаєш жереб, Фенікс, що чарівним вогнем обпік наші руки? Яка цифра тобі дісталася? Остання? Пам’ятаєш, як це було?

Фенікс відсахнулася від безодні в зелених очах Маріан. Безодня ярилася в них, як вир, якому нікого не шкода.

– А думаєш, нам легше було дивитися, як по одному забирають наших побратимів? – Фенікс схопила подругу за руку.

...Зала, залита тьмяним чарівним світлом. Величезна зала, і кілька людей купкою стоять недалеко від імператорського трону, наче залою гуляє мертвий крижаний вітер.

Тримаючи за руку молоду вродливу жінку, вдягнену в довгу чорну сукню, яка гармонує з її темним волоссям, до зали входить високий чорнявий чаклун у білому вбранні. Залишає Маріан біля імператорського трону, відходячи в тінь.

– Клятвою цією і своїм серцем присягаюся до смерті бути вірною Імперії та його величності Імператору... – лине до високої стелі страшна присяга...

– Не треба! – Маріан вирвала руку. – Не чаклуй, Фенікс. Не чаклуй, я цього зараз не витримаю, – вона задихнулася від болю, який принесли спогади. – Я навіть подумки згадати боюся, що було зі мною, коли мене забрали від вас. Першою... Я не зрадила, Фенікс, я просто хотіла жити, а вони обіцяли мені життя...

Вона замовкла, бо Імперія не обманула її, тільки життям обдарувала нелюдським.

Фенікс сіла поряд із подругою, обійняла.

– Маріан... Коли вас забирали одного за одним, коли нас зосталося четверо, нас теж став залишати розум. Усі клялись, що вистоять. А потім, через кілька днів чи тижнів, вартовий знову кликав нас до зали, і, зустрічаючись із порожніми поглядами вже навернених товаришів, ми розуміли, що, коли настане наш час, теж не встоїмо, і все одно присягалися всім, що спробуємо встояти або помремо.

І коли нам вдалось утекти, думаєш, хіба то було щастя – покинути вас?.. Ми розійшлися, не змогли більше йти разом, бо нагадували одне одному, що зрадили не менше за тих, хто присягнув Імператору.

Шлях довів мене до великого міста, де незадовго до того почалося повстання. Без страху, бо страх мій зостався в імперських підземеллях, я прийшла до повстанського табору і запропонувала допомогу. Ватажок побачив в мені природженого командира і прийняв до повстанців. Але мені було байдуже до їхнього намагання побороти Імперію, бо я шукала смерті.

Я виконувала такі завдання, на які б не пішов ніхто з людей, кому є що втрачати. Ми захопили в’язницю і перебили багато солдатів. Іноді, перевершуючи у жорстокості саму Імперію, ми відшукували серед полонених тих, чиї душі ще не повністю відійшли звіру, яких ще можна відправити на той світ без дозволу Імператора, і...

Фенікс урвала власну мову, хмикнувши. Її темні очі теж набули криги, яка не скресне навесні.

– А тоді прийшли імперські війська і повернули нам усю жорстокість утричі, вп’ятеро більше, не упиваючись нашою безпомічністю, просто нищачи всіх, хто заступав їм шлях. Ватажка схопили. А мій гурт оточили, та не забрали до в’язниці, а поставили до стінки і розстріляли. Мені дісталося три кулі, я знепритомніла, і вони вирішили, що я померла. Та фенікса вбити непросто.

Я прокинулась у кімнаті з такою низькою стелею, що неможливо навіть стояти прямо, – у катакомбах під палаючим містом. Мене принесла туди не людина, вампірша на ім’я Магда, вона і лікувала мої рани темрявою, домовляючись із ніччю. Рід прокляв її за допомогу мені, і разом ми були змушені покинути спалене місто.

Ми йшли до моря удвох, як давні подруги. Разом ми і заховалися в одному з портів Елігера, хоча на той час усі міста там належали столиці зі звіриними очима. А тоді Ярош знайшов мене, і ми попливли шукати скарби, а Магда пішла на корабель мертвих.

– Ти бачила корабель мертвих? – Маріан вразила сповідь Фенікс, її голос став людянішим.

– Я була на його борту, – осміхнулася Фенікс. – І бачила капітана. Брешуть, що він потворний, але краще б він був чудовиськом, ніж дивитися йому в очі, бо він є втіленням справжнього Моря. Проклятого стародавнього Моря, яке колись владарювало світом.

Вона закусила губу, ледь стримуючи почуття, готові виплеснутися з серця, пошматованого спогадами.

– Хто ступив на палубу корабля мертвих, той загине жахливою смертю, – тихо проспівала Маріан, знову зло посміхнувшись, але, здавалося, що на неї саму було скероване те зло, а не на подругу, з якою вона ділила небезпечний шлях до столиці.

– Нема жахливішого місця, ніж Імператорський палац. Живою вони мене не отримають, – пошепки присягнулася Фенікс.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись