Скарби Примарних островів. Кохана Пустельного Вітру

Розділ 4

Цей день минав, як інші, звичайні, дні. Море стелилося спокійним полотном, повільно зцілюючи команду від суму.

Ластівка і Поліна вмовляли Юрія попросити фею і Янголятка, щоб чарівні створіння дозволили з ними погратися. Але Юрію було не до того: вони втрьох, разом із Роксаною і Ритою, тренувалися на дерев’яній зброї. Батьки чортеняти Роксани все ж були проти, щоб Ярош дозволяв дітям битися справжніми шаблями, – бійка з імперськими солдатами не рахується. Сашко спостерігав за змаганням, поки відмовляючись приєднатися, та діти всміхалися йому, розуміючи, що то лише справа часу. Кіш і Айлан забавлялися, дивлячись на навчання дітей, та малі робили все менше помилок, – гарно, що про це не знають дорослі, які не розуміються на зброї.

Мічений і Козир влаштували велику партію в карти, запросивши до гри всіх охочих. На здивування Есмін, Олег погодився, і тепер жінка спостерігала, як її чоловік у парі з Вейном, що ще почувався на кораблі невпевненим новачком, обіграє колишню команду Ричарда. Гуртом підтримки у піратів були Серж та Олексій, а за Олега і Вейна вболівали подруги Ітана і Зорін. Катерина паралельно із цим заняттям учила Софію заплітати волосся так, як зараз була вкладена її попеляста коса. Трохи подалі від них Берн і Дельфін чистили пістолети. Тайра і Лаура відкрито лестилися до вродливого Жан-Поля, який не звертав на них уваги, також спостерігаючи, як б’ються діти.

У кубрику Бенедикт розказував про небесні сили і шлях спасіння. Це синьоока Ірина та Іза, старша сестра Ластівки, вмовили його. Послухати розповідь священика прийшли батьки Роксани – Ольга і Віктор, літній Володимир, Костянтин, Ян Сорель і Деніел, які встигли здружитися, постійно лаючи виховання і поведінку дітей. Були тут також жінка, відпущена на волю капітаном "Астагора", Олекса та Надія, разом із Димом і Тимуром, яким теж не завадить дізнатися про праведне життя. Дим слухав, не наважуючись суперечити старшим, а Тимур крутився, прагнучи потрапити на палубу до друзів.

Джонатан, Маріан, Фенікс та Анна-Лусія радилися про щось, та коли Роксана спробувала наблизитися до них, Маріан прогнала дівчинку. Юна піратка образилась і пішла до Яроша: він саме розмовляв з Юраном, але обоє замовкли, коли вона підійшла.

Розлючена дівчинка пирхнула, обдарувавши капітана лютим поглядом, і пішла геть, краєм вуха почувши, що вони повернулися до розмови.

– Чого тиняєшся без діла? – крикнув їй Хедін.

– А що мені робити? – відгукнулася Роксана до кучерявого чаклуна. – Я відпочиваю. А ти чого тиняєшся, великий чаклуне?

– А я не тиняюся, – розсміявся "великий чаклун" її безпосередності. – Гунтера хочу битися повчити. А то він уже гірший від тебе, мале дівчисько.

Роксана задихнулася від удаваної образи.

– Хто мале дівчисько?! Я тебе відлупцюю!

Та Хедін схопив її так, щоб вона не могла до нього дотягнутися, але й щоб не завдати дівчинці болю.

– Нечесно! – захлинаючись веселощами, спробувала випростатися Роксана. – Я тебе на двобій викличу!

– То я до твоїх послуг, – відпускаючи її, засміявся Хедін.

Його сірі очі світилися життям і безтурботністю, наче зараз він був по-справжньому щасливим, а випробовування, що випали на його долю, стерлися з пам’яті.

– Та якось іншим разом, коли я краще навчуся, – оговталась дівчинка, згадавши, наскільки небезпечно битися з чаклуном, й одразу додала: – Я не злякалась, не думай!

– Я не думаю, що ти злякалася, – мимоволі посмішка знову освітила його обличчя.

Діти не бачили, що ще одне створіння, на вигляд так само як Хедін, кучерявий хлопчина, дивиться на них. Та лише очі у нього не людські, постійно змінюють барви. Тінню ходив давній по палубі, нікого сьогодні не займаючи, та ловлячи все, що відбувається. Мандрівник бачив, як Марен перемовляється з Харуном, як Саїд розмовляє із Морем, як Герда спить на боку своєї пантери, та як Ричард полірує меч, сидячи біля кормової гармати на нижній палубі.

– Графе, чому ти сам?

Хлопчик зупинився біля графа. Ричард здійняв на нього погляд: у сутінках нижньої палуби очі колишнього піратського капітана здавалися ясними, блакитними, а не темними, як зазвичай.

– Чому це ти набридаєш усім запитаннями?

– А ти боїшся моїх запитань, графе? Тобі є, що приховувати? – Мандрівник став по інший бік гармати.

Ричард облишив зброю.

– Ти мені не подобаєшся. Не тому, що ти не людина. І не тому, що був проти, щоб мене взяли на "Діаманту". Навіть не тому, що я знаю, як ти причарував Яроша, щоб вивідати у нього про минуле.

– А чому ж тоді? – посмішка Мандрівника була зовсім не дитячою.

– А тому, що я нікому не вірю!

Ричард схопив Мандрівника за руку, закляття злетіло з вуст чаклуна раніше, ніж давній устиг відсахнутися.

 

– ...Хто ти є, чорт забирай? – відлунився здивуванням молодий голос із прихованих спогадів.

– Тепер ви бачите, що вбити мене звичайною зброєю неможливо, – Мандрівник зламав шаблю, відібрану у пірата.

– А ми ще спробуємо, – члени колишньої команди Яроша наставили на істоту з дивними очима всі пістолети, які у них були.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше