Скарби Примарних островів. Кохана Пустельного Вітру

Розділ 2

Розчахнулися ґрати, і в камеру штовхнули когось. Непритомне тіло стрімголов скотилося по східцях. Ґрати із гуркотом зачинилися.

Роксана накарачках підповзла до ще одного полоненого. На долоні Юрія засвітився слабенький вогник. Хлопчик кривився від болю, тримаючи вогонь: кімнату було зачаровано.

– Гунтере, – Роксана перевернула непритомного чарівника.

На обличчі ні кровинки, та волосся мокре від крові. Гунтер застогнав, приходячи до тями.

До них підповзли Рита і Ластівка.

– Що з тобою? – злякалася Ластівка, побачивши кров.

– Я спробував їм опиратися... – та в Гунтера не вистачило сили, щоб говорити.

– Покидьки, – в коло світла потрапило обличчя Тимура.

Та одразу зникло, бо хлопчик опинився на підлозі, перечепившись через Поліну, і вони вдвох упали на Димона, який у пітьмах копнув кривдника.

Вогник згас. Юрій більше не міг протистояти чарам кімнати. Роксана в темряві тримала руку Гунтера, їй здавалося, що тільки-но вона відпустить, товариш зникне.

– Тебе сильно побили? – тихенько запитала вона.

– Заживе, – чарівник спробував сісти, та не зміг. – А де інші?

– Ми не знаємо, – відгукнулася Поліна. – Ми нікого не бачили, відколи нас привели до в’язниці.

Зчепивши зуби, Гунтер сів, притулився до стіни.

Тьмяне світло ранку прослизало через маленьке віконечко під самою стелею. У кімнаті з ґратами не було нічого, навіть соломи, тільки кам’яна підлога і такі самі стіни із суцільного каменя.

У ранковому світлі стало видно, що на одязі Гунтера теж засохли криваві плями.

– Нажаль, лише моя, – відповів він на безмовне запитання Роксани.

Димон заплакав. Ластівка обняла хлопчика, заспокоюючи.

– Ластівко, Юрію, ви можете допомогти? – Роксана відірвала смугу від сорочки, щоб перев’язати рану на голові Гунтера.

– Ні, ми не можемо чаклувати, ти ж бачила, – Юрій все ж спробував знову викликати вогник, але сили для життя смарагдовому полум’ю вистачило на кілька секунд.

Юрій вилаявся, а Гунтер сумно посміхнувся, кивком дякуючи Роксані за допомогу.

 

Жінок теж тримали окремо. Та не всіх. Поки чари диму не розвіялися, Герда у супроводі світловолосого чаклуна увійшла до просторої кам’яної кімнати. Це приміщення було вище від в’язниці. Тут не збиралася вода, і вікно було більшим, хоча все одно старанно помережаним ґратами.

– Кого, ваша величносте? – запитав придворний чаклун.

– Її, – королева вказала на Анну-Лусію, і солдати підняли жінку з підлоги.

Вирватися піратка не могла, тіло поки було як ватяне.

– Ще цих, Маяре, – Герда вказувала на Маріан, Кіш, Зорін і Тайру.

– П’ятеро. Двох не вистачає, – нагадав Маяр.

– Есмін, – не роздумуючи, відповіла королева, і завагалася, не знаючи, кого обрати: Лауру чи Олексу, і зупинилася на останній.

– Ваш наказ буде негайно виконано, – чаклун вклонився і вийшов у коридор.

– Що ж ти робиш, Гердо? – Ітана поворухнулася. – Невже ти своїх подруг на страту відведеш?

– Відведу, – з полегкістю кинула Герда, збираючись зачинити двері. – А ти бажаєш приєднатися до них?

– Так, – зелені очі ворожки блиснули погордою.

– Якщо на те буде моя королівська воля, – розсміялася Герда, зникаючи за дверима.

Ітана підвелася, дійшла до вікна.

За іржавими ґратами буяв день, та сюди сонце не зазирне навіть після опівдня.

– Зрадниця. Я так її ненавиджу, – прошепотіла Ітана.

– Ми не знаємо, чому вона це зробила, – зауважила Катерина.

– А через що зраджують? Через страх або через зиск, – Лаура теж знайшла в собі сили встати на ноги.

– Куди їх повели? – заплакала Ольга, прихилившись до Ізи.

Ще дві жіночі тіні горнулися одна до одної – обидві врятувалися з чорного проклятого корабля "Астагора". Заради чого?..

– Я бачу, їх ведуть через двір, – Ітана дивилася на вулицю, вчепившись у ґрати.

– Не схоже, що їх стратять, – поряд із ворожкою до ґрат притулилася Лаура.

 

На гальці тріскотливо хиталося маленьке вогнище, яке принц Юран розклав із водоростей і торішнього листя, а тепер підтримував чарами.

Углибині печери на землі сидів Харун, лише темні очі поблискували у спалахах вогню. Ще з ними був Мандрівник. Обличчя кучерявого хлопчика посіріло, рука, якою він вдарився об воду, зламана і неприродно звисає.

– А я думав, на давніх, як на собаках, все заживає, – пожартував Ажи де Сентан, який зайшов до печери першим.

Мандрівник ощирився, зовсім не по-людськи. До печери влетіли фея і Янголятко, мокре цуценя вилізло з води й обтрусило хутро, забризкавши Берна і Саїда. Та не одного собаку принесла течія до печери. Серед хвиль виринула зеленоволоса голова русалки Уляни.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше