2. Переплутаний Митрик

У спальні над ліжком висіла весільна фотографія. На ній молода Галя із своїм нареченим Ярославом. Дідуся упізнати було неможливо, а от бабуся, здавалося, майже не змінилася. Тільки обличчя на фотографії було більш худорляве, але так само усміхнене. Дивовижно… Як вийшла заміж з усмішкою своєю загадковою, так і прожила із нею ціле життя, народивши дев’ятьох дітей та поставивши їх на ноги усіх! І не покинула її ця усмішка. Ніби бабця Галя з самого початку щось собі таке знала, чого не знають інші. 

Єдиною темою, торкнувшись якої, можна було на деякий час прибрати усмішку з її обличчя, була тема народження її найменшої дитини — молодшого сина Митрика. Бабця Галя була упевнена, що його переплутали у пологовому будинку. Вона не довіряла лікарням. Усіх своїх попередніх дітей народжувала вдома, а цього Митрика лікарі відвезли її народжувати до пологового будинку — туди, де це й повинно відбуватись у нормальному суспільстві. Та коли вона побачила, скільки там інших немовлят, загорнутих в однакові пелюшки, вона так і не змогла повірити, що їх там не плутають, бо чіпляють на кожного цидулку з прізвищем і часом народження! Митрик зростав дуже жвавим і не зовсім слухняним, ще зовсім малим навчився вилізати на черешню — на самісіньку верхотуру, а Галя внизу шаленіє:

— Господичку! Та чиє ж оце вони мені тоді підсунули? Не було в мене таких дітей! Жодного! Це якесь прокляття, а не Митрик! Злізай, кажу, бо впадеш!

Але Митрик був зовні схожим на своїх батьків, тому, окрім самої Галі, ніхто не мав жодних сумнівів, що ніхто його ніде не поплутав. 

— Та що ото ви так репетуєте, пані Галино, — казали сусіди й знайомі, — та усі вже давно народжують у пологовому будинку. Тепер інші часи — ніхто вже не народжує дітей вдома! І нікого не плутають!

— Ага… Як же ж! Бачила я, бачила, скільки їх там є — тих немовлят! Мов мурахів! Спробуй там не переплутай! Там будь-хто би переплутав. Та що вже тепер казати… Назад вже не візьмуть. Маємо того Митрика, вже підріс, вже й я сама не захочу його віддавати. Звикла. Нехай вже буде, як є… — відповідала Галя раніше — так переказувала мені, бо я тих часів вже не застала — народилася пізніше, Митрик вже давно був дорослим. 

Я добре пам’ятаю їхній дім і як були облаштовані там кімнати. Старі меблі з недорогих, але добротно зроблених — круглі столи і круглі стільці із заокругленими підлокітниками. Столи вкриті її плетеними скатертинами. А один із столів, той, що під стіною, де була ікона, був вкритий якоюсь зовсім інакшою скатертиною — ніби вишитою чимось сірим на білому домотканому полотні. Чи то воно так вже ткалося, а не вишивалося — я не знаю й дотепер. Та скатертина була дуже-дуже старою, це було видно. І бабця Галя не дозволяла торкатися того столу. Я тоді вважала, що це через ікону. Але одного разу бабця Галя таки поділилася зі мною таємницею цієї старовинної скатертини.