Скажи мені "Ні", або Неправильне пророцтво

Розділ 2. Я їду на церемонію

У королівському палаці я була вперше. Родина моя, хоч і має благородний титул неоторів, але збідніла. Та й з усієї гілки неоторів лишилася я, мій троюрідний брат Сомат, якому вже п'ятдесят років і який досі неодружений, та моя бабуся Фроза, мамина мама. Батьки померли, коли я була ще маленькою, так що виховала мене бабуся. Але якою б бідною я не була, я мала Знак на тілі й мусила прибути до палацу в День Перевертання. В цей день зранку відбувалася церемонія, а увечері - бал для дівчат-учасниць. Мене все влаштовувало. Крім балу. Оце я така корова та на балу! Я внутрішньо хапалася за голову і істерично сміялася. Не хочу! Ось зараз церемонію відбуду - і додому. Вдома добре: ніхто над тобою не насміхається, не рекомендує ніяких дієт, не жартує з твоїх веснянок, не дивиться презирливо…  
Ой, на яких тільки дієтах я не сиділа, яких тільки лікарів-магів не відвідувала, які тільки заклинання на собі не випробовувала! Все дарма. Кажуть, якесь дуже сильне магічне прокляття. "Дівчино, вам потрібно навчитися з ним жити", - сказав мені колись магістр Першого кола. І я живу. Махнула рукою та звикла. І мені полегшало, я навіть стала посміхатися і патякати дурниці, огризатися на злі жарти, змирилася із собою ось такою. Товстухою, жирнюхою. Не люблю себе, але дружу із собою. Мабуть, так.

Карета під’їхала до довгої вервечки різноманітних екіпажів, які зупинялися біля величезних парадних дверей королівського замку. Ого, тут ще стояти і стояти, доки ти зможеш увійти. З моєю непосидючістю - це катастрофа! Не можу всидіти ані хвилинки без руху. За це я добряче отримувала на горіхи у моєї колишньої вчительки пані Дарни. «Дівчина повинна бути скромною, спокійною, лагідною…» - втовкмачувала вона мені під час уроків з етикету. Дівчина намагалася. Але як тільки опинялася за дверима класної кімнати – перетворювалася на всюдисущий вихор! Дізнатися всі новини, подивитися на нові магічні квіти пані Горінки, які вона висаджувала під вікном директорського кабінету, обговорити всіх дівчат у класі з найкращою подругою Лялькою, поставити підніжку задаваці Марсані, навіть позмагатися у тому, хто найшвидше добіжить до їдальні (за це я отримувала найбільше покарань, бо ж уявіть, як біжить по коридору величезний слон; ото землетрус був у школі!) - я все встигала за маленьку перерву між уроками.

Ох, невже прийдеться сидіти в кареті так довго! Я просто знуджуся тут! І я вирішила трошки прогулятися, поки карета стоїть у заторі. Ми вже знаходилися на під’їзній дорозі у королівському парку, отже, спокійно можна вийти, розім’яти ноги та помилуватися краєвидом, чи що там воно буде видно. Наказавши візникові покликати мене, коли ми вже будемо близько до входу в палац, я вибралася з карети і полегшено зітхнула. Краса! Екзотичні кущі й дерева, неймовірно красиві клумби з магічними квітами, спів пташок – все це налаштувало мене на романтичний лад. Я пройшла вглиб парку по вузенькій стежинці і побачила невеликий фонтанчик, біля якого притулилася різьблена білосніжна альтанка. У фонтані плавали рибки! Різнокольорові, дуже милі, з хвостиками, схожими на чудернацькі віяла. Мені захотілося доторкнутися до води, зачерпнути прозорої прохолоди, бо день був спекотним, а від води віяло благодатною прохолодою. Я нахилилася, щоб дістати до води, і моя красива шаль, яку я перед цим повісила собі на руку, зісковзнула й упала в воду. Ой лишенько, що ж робити? Шаль якраз прикривала мої незграбні товсті плечі та шию. І ще була трішки зачарована, зігрівала, коли було прохолодно, хоча була тонкою й ажурною. Подарунок бабусі.

Прийдеться лізти в воду, бо шаль тихенько попливла від мене, рукою не дістану. Або, може, я знайду тут якусь палицю, щоб дотягнутися до шалі? Я озирнулася у пошуках якоїсь гілки і завмерла від несподіванки. Біля мене стояв молодий хлопець і дивися на мої маніпуляції з водою.

- Що, не пощастило? – спитав він насмішкувато.

- Та ні, все нормально, зараз дістану.

Я рішуче відштовхнула його з дороги і попрямувала до альтанки, де бачила щось схоже на сухе гілля. Палиці були короткі, але гіллясті, міцні, видно, садівник використовувах їх для обтикування саджанців для захисту від птахів. Вибрала одну гілку і поспішила до фонтану.

- Не вийде, - посміхнувся хлопець, - вона вже потонула.

От халепа! Моя шаль лежала на дні фонтану. Виявилася заважка для води, бо мала вплетені кришталеві бусинки, які й потягли її на дно.

- А ти чого гигочеш? – з розпачем сказала я. – Міг би й допомогти.

Я рішуче сіла на край фонтану і почала знімати свої черевики та панчохи. Полізу в воду і заберу шаль.

Поки я знімала взуття, хлопець якось притих, тупцяв на одному місці, тільки й чути було сопіння.

- Та давай вже я. – промовив хрипким голосом. – Допоможу.

- Не треба, я якось сама! – з викликом глянула я йому в обличчя. – Зразу треба було. Помічничок.

І я ступила у воду, піднявши свою широку мереживну спідницю аж до колін. Вода була холоднюща!  Дуже. Ще не прогрілася, бо ж день тільки почався. В мене зацокотіли зуби і перехопило подих. Ступивши кілька кроків, я витягла свою шаль із води і ринулася геть із цього дурного фонтану. Звичайно, я намочила спідницю, принаймні з лівого боку добрячий її шмат був мокрим, як хлющ. Отак, стікаючи водою зі спідниці, цокотячи зубами, аж підвиваючи від якоїсь несподіваної злості, я вибралася з фонтану і гарячково почала натягувати панчохи. Ви коли небудь вдягали панчохи на мокрі ноги? Завданнячко ще те!

- Треба витерти, - співчутливо промурмотів хлопець. – Візьми ось. Він підійшов до мене і постелив свій плащ мені під ноги.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше