Розділ 5

Прокинувся я до світанку. Ліс ще дрімав у тиші, підлісок купався в безмовному тумані, лише зрідка схропували коні. Вугілля в ямі ще грало вогненними сполохами. Тремтячи від ранкового холоду, погрів над вогнищем брудні руки, недоглянуті, з довгими пальцями та обгризеними нігтями на них, і подався за нерухомий дубок. Коли повернувся, Аліші на місці нашої ночівлі не помітив, але й не стривожився: знав, що зазвичай усі люди вранці роблять…

Хруснула гілка, різкий звук озвався в мені хвилею страху, змусив схопитися за меч. З туману випливла Аліша. Побачивши мене з мечем у руці, розсміялася:

- Ай та Фароат! - зупинилася, заплющила в задумі очі і, мабуть, прийшовши до якогось рішення, кивнула. - Це добре. Воїн завжди повинен бути готовим боротися!

"Будь готовий! Завжди готовий!" - Згадав девіз зі свого піонерського дитинства. Злість на свавілля мого нового тіла ще бушувала в грудях. Нас навчали абсолютному емоційному контролю. Рефлекси, звичайно, напрацьовувалися, але й включалися вони по команді, коли приходив слушний для дії момент. З іншого боку, навик верхової їзди у щеня виявився корисним. Може, не варто так себе докоряти?..

Поки я міркував, Аліша не зрушила з місця. Дівчина пильно дивилася на мене, і все, що вона думала, було написано на її обличчі. Очі метали блискавки, пухкі губи стиснулися в тонку смужку, її пальці смикали кінчик товстої коси. Напевно, моє невдоволення якось виявилося, мімічно виразилося, і подруга вирішила, що серджуся від її слів. Я посміхнувся, глянув на неї лагідно і, як зумів, проворкував:

- Яка ж ти гарна!

Вклав меч у піхви і, як, мабуть, робив Фароат, опустив несміливо, ніби в збентеженні ока. Подіяло!

– Правда? - Розквітла посмішкою Аліша.

- Більше, ніж правда! Коли дивлюся на тебе, дихати не можу, - самозабутньо став брехати або майже, насолоджуючись ефектом від сказаних слів. Обличчя її залило фарбою збентеження. Мені згадалися слова викладача акторської майстерності для розвідників: «Здатність червоніти – мрія будь-якого актора. Актори можуть викликати будь-які емоції, але штучно почервоніти не може ніхто. Можна, звичайно, надутися, зіграти гнівливість, виконати жах мімікою обличчя, вібрацією голосу, тремтінням рук і таким чином викликати почервоніння обличчя, але в цьому буде одна награність і неприродність. Почервоніння – це некерована енергія, це свідчення чистоти, чи вона є, чи її немає».

– Який ти… – прошепотіла у відповідь. – Хочеш вина?

Хоч пити з ранку для мене в минулому житті було неприйнятним, але тут я вирішив погодитися, щоб якось зняти напругу, що виникла між нами. Кивнув і промовив:

– Давай!

– А ти вже куштував? – поцікавилася Аліша так, наче здивована моєю миттєвою згодою.

Пам'ять Фароата послужливо підкинула спогад із недавніх подій життя юнака. Брехати не довелося, хоча в минулому житті випивав, і не раз.

– Адже мене вже прийняли в балу…

Кинувши зацікавлений погляд, вона попрямувала до свого мішка. Діставши звідти шкіряний бурдюк десь на два літри, витягла зубами пробку і простягла його мені.

– Розкажеш, як це було?

Прислухався до себе і зрозумів, що Фароат уже давно, якби така можливість була, розповів би їй все.

– Потім, – буркнув у відповідь, журячись, що воскрес у такій нікчемності, і зробив великий ковток…

Піло! Кислятина, яка смердить чимось поки що для мене невизначеним. Намагаючись тримати обличчя непроникним, повернув дівчині бурдюк.

– Це добре, що ти не п'єш, як твій батько чи мій…

Погляд її похмурнів. Мабуть, згадала про свого батька. Так він живий! Артаз на хорошому рахунку в балі Хазії…

Мені не хотілося говорити про свого батька. Знав, що Фароат був прив'язаний до батька, це відчував. Тільки-но Аліша нагадала про нього, як на очі навернулися сльози, і я ледве впорався з важкими емоціями, що несподівано стиснули груди. Намагаючись надати голосу безтурботність, кинув:

- Треба коней напоїти і визначитися, що робитимемо потім.

Дівчина промовчала у відповідь, завозилася зі своїм мішком. А мовчання розуміють як знак згоди. Я, повісивши на плече горіть і торбу, одягнув шолом, підійшов до коня і зняв з нього пута. Вставив у рот жеребця трензель і, тримаючись за привід, чекав, поки Аліша розплутає свого красеня. «Вибрала собі коня! Не гірше ніж у Хазії!»

Ось зараз чиїсь це думки були? Варто мені на мить послабити увагу, як відразу стаю Фароатом! Де був він, коли спис і щит залишив у повалених ворогів?! Знав же, паршивець, як високо цінується зброя! Ех… Напевно, хтось прибрав безхазяйний скарб…

Небо вже грало яскравими фарбами, сонце, що сходить іскрилося в росі, щебетали ранні пташки. Ми рисили, петляючи між деревами, рухаючись до річки. Що я знав про життя людей у ​​цьому новому, іншому, незвичайному світі? Напевно, те, про що поінформували Фароата. А як мені бачиться, хлопець нюхав у своєму житті небагато. Для нього самого пізнання життя лише почалося! Велика Скіфія, сколоти, меланхлени, будини, елліни, припонтійські поліси, Гелон - для мене все це зовсім нічого не означало. Згадувалися лише рядки з минулого життя:

Так, скіфи ми! Так – азіати ми,

З розкосими і жадібними очима!

Фантазер той поет. Очі в Аліші гарні, як у писаних наших красунь. І якщо сам я тепер смагляв від засмаги, то її щоки залишалися білими й рум'яними, а на носику, ближче до перенісся, навіть ластовиння вискочили... Низькорослий місцевий народ, правда. Зате сам я високий за місцевими мірками. Мати Фароата Лабрі ніби воїнкою була з якогось сармійського роду. І стати свою хлопець успадкував не від батька, скоріше від матері.

Що мені робити тепер? Завжди, скільки я пам'ятаю себе, любив вчитися. Сільська школа, в якій здобув свої перші знання, згоріла у сорок другому році. А німець, який став на постій у нашому домі, не хотів, щоб зверталися до нього «гер лейтенант». Вимагав називання на ім'я та по батькові – Фрідріх Адольфович. Про себе він нічого ніколи не розповідав, але я вирішив, що працював він до війни вчителем. Сподобався я йому, він сам говорив це неодноразово, здатним мене вважав і вчив німецької мови, фізики та математики. Якщо з останніми дисциплінами я не дружив, то язик схоплював на льоту. До сорок третього, коли потрапив до партизанського загону, вже вільно шпрехав, і тільки тому, на заздрість дорослим хлопцям, став загінним розвідником. Не сам, звісно, ​​до рейдів ходив, але повоювати встиг і навіть медаль «За відвагу» заслужив. А коли війна закінчилася, визначили мене як сироту та сина полку до розвідшколи. Служити Батьківщині я хотів і все своє життя цьому навчався. Тут немає країни, і служити нема кому. Силаку-барину чи якомусь іншому буржую?! Ні, буржуї тут поки не розлучилися, а от феодалів скільки завгодно...