Розділ 8

Навколо міста перед валом, балками та низинами, де дзюрчала вода, розташувалися кибитки та візки. Там загорялися багаття і валив дим, ревли бики, переливчасто іржали коні. Дим змішувався з пилом, що підіймається колесами возів та копитами коней.

За валами ховалися широкі вулиці з великими будинками, їхні покрівлі покривала черепиця, а не солома чи рогоз. Будиночок у селі з мого дитинства був меншим від багатьох з тих жител, повз які ми проїжджали. Вибілені, може, зовсім недавно стіни подекуди пожовтіли, а подекуди й закоптилися. То тут, то там я помічав сліди старих вогнищ, а коли зовсім стемніло, все поселення висвітлилося світлом сотень вогнищ. Біля одного такого огню ми й заночували. Не самі, звісно – у компанії двох місцевих воїнів. Вони цієї ночі несли вартову службу на вулиці. І за притулок ми віддарилися вином та кашею. А в Євмела і Дідимоксарфа (запам'ятав насилу, хоч і мав у минулому життя чудову пам'ять) і дровці знайшлися, і в маєтку за високим парканом його господар доблесних сторожів до колодязя пустив.

***

На околицях містечка будинки стоять за тинами, а де-не-де і з відкритими дворами, ближче до центру – високими парканами. Повертатися не хотілося. Тоді переді мною дуже чітко постали два факти. Перший став очевидним з моменту мого прибуття до міста: за мною стежать. Хто і чому - це ще точно не встановлено і просто виводить із себе, що жодних припущень у мене немає. Другий факт: я оточений. Втім, скажу точніше: оточений увагою. Аліша кидає в мене часті погляди і що вона хоче мені сказати? Чому просто це не зробить? Авасія, відчуваючи, напевно, мою тривогу, намагається триматися поряд, настільки близько, що вже сам стає причиною мого дискомфорту. Толкнув ворота, замкнені. Я стукнув важким залізним кільцем об дубове полотно хвіртки, пролунав гучний собачий гавкіт.

– Фароат, не треба! – кричить Аліша з-за спин хлопців.

- Мовчи жінка! Вождь знає, що робить.

Чую голос Ліда і визнаю: скоріше Аліша має рацію, ніж мій новий друг.

Клямка зсередини стукнула, і хвіртка прочинилася. Я толком і помітити за нею нічого не встиг, як двері зачинилися, і тут же за парканом, голосніше за істеричний собачий гавкіт завила труба. На цей рев і прибігли стражники Євмел та Дідимоксарф.

Хлопці бігли жваво та голосно: тупотіли та сопіли. Побачивши озброєних вершників (мене вони помітили пізніше), одразу зупинилися. Я вийшов із тіні паркану і примирливо підняв руки вгору, повідомив їм, що ми шукаємо місце для ночівлі, а стукав у хвіртку у справі – хотів попросити води для коней. І якщо господареві, що так славно володіє трубою, раптом захотілося сполошити все місто, то ми до цієї його примхи ніякого відношення не маємо. Стражники, слухаючи, спочатку лише стримано кивали, а коли я запропонував їм допомогти знайти для нас місце ночівлі, обіцяючи розділити вино і кашу, пожвавились і вказали на незайняте вогнище.

Через дві години я вже шкодував, що зв'язався з ними. Вино закінчилося швидко і в хід пішли висушені гілки канабіса [26]. Стражники кидали їх на вугілля, ставали поряд і, поклавши один одному на плечі руки, накривалися плащами, вдихали дим. Фароат ще не мав такого досвіду, але вже чув. У своєму світі, в майбутньому, лише одного разу нював схожий запах від циган, що смолять самокрутку. Тому я намагався не дихати тим димом і прогулявся з Алішею до коней. Довгих поцілунків та пристрасних обійм цього разу не трапилося: відчував – Аліша наскрізь фальшива! А чому? На думку нічого не спадало, жодних версій. Повернулися до вогнища, і я знайшов хлопців, що вдихали дурман разом зі стражниками. Нанюхавшись, вони посиділи біля вогнища не довго, лягли спати.

***

Свіжий ранковий вітерець трохи подув із півночі. Розплющивши очі, я злегка здригнувся, і від вітерця і від спогадів. Зоря охопила вже півнеба, я потягнувся, зазирнувши собі за спину, і невимовний жах охопив мою душу, страх заледенив кров і майже позбавив свідомості Фароата: Силак своєю персоною сидів на якомусь мішку і дивився на нашу стомлену бурхливою ніччу компанію. За його спиною стояли два воїни. Їхні похмурі, зарослі бородами обличчя були знайомі Фароату. Він колись бачив їх, але імен не пам'ятав. Біля ніг господаря Ільмека лежала Аліша. Її руки та ноги були стягнуті ременями, а в роті стирчав кляп. Силак тримав у руці акінак.

Моє раннє пробудження, схоже, якось порушило його плани.

- Прокинувся, собако? – прошипів він і замахнувся.

Страх і так стискав моє серце, і я сидів перед ним, як то кажуть, ні живий, ні мертвий.

І те, що всі ці відчуття дісталися мені у спадок від Фароата, нічого не змінювало. Мого контролю тільки й вистачило, щоб витягнути руку і вигукнути:

- Стривай!

- Що ти, цуценя, що обікрало мій будинок, хочеш сказати?

Напевно, коли пазака Ільмека був молодий, ширину його плечей підкреслювала вузька талія, а зараз він скоріше схожий на жирного борова: велика кудлата голова нахилена вперед, плечі відведені назад, живіт, що випирає, видає його пристрасть до вина. Темні плями на синій сорочці, заправленій у червоні штани, швидше за все, залишені тим пійлом, що так люблять сколоти. Чуні, розшиті бісером, теж бачили безліч бенкетів. Він чекає від мене виправдань? Не думаю…

І тут я помічаю, що Авасій дихає якось швидко. Мабуть, хлопець уже прокинувся, але не поспішає показувати це, а почувши, у чому звинувачено його вождя, розхвилювався. Як не дивно, але в той момент страх Фароата майже перестав сковувати мене, і я, підвівшись духом, вже з дзвоном у голосі відповідаю:

- Ти гірший за пса! Серед собак зустрічаються такі, що не йдуть у бій, але й не тікають зі свого будинку, коли туди входять чужинці, гавкають! А ти втік і повів із собою воїнів. Батько мій бився, і Афросиб, служниця твоя була вбита меланхленами, а я особисто ось цим мечем, - ніби для переконливості витягаю клинок з піхов, - зарубав двох!

Відстань між мною та Силаком навряд чи більше півтора метра, тому я встаю і без особливих зусиль різким рухом встромляю меч у його об'ємне черево. Пазака Ільмека такої підляни з мого боку не чекав. Його пухкі щоки хоч і почервоніли від гніву, тільки-но я почав говорити, але обличчя ще зберігало гордовитість, і погляд залишався глумливим; отримавши укол мечем, він хрюкнув, випустив з пухкої долоні кинджал і розкрив рота в беззвучному крику. Я б'ю вже на розмах по шиї, щоб напевно!