Скіф

Розділ 1

Яскраве сонце, що палає жаром, затягло хмарами. Ніжний, ледь відчутний у полуденному спеку вітерець задув люто. Старий безпалий пастух тривожно подивився на небо. Ще вчора він знав, що спекотна суша, що стоїть з початку літа, зміниться бажаними дощами, проте погода псувалася швидше, ніж він очікував.

Пастуха звали Андарином із роду Нотона. І пас худобу він не завжди. Колись відважний десятник вершників Ільмека гідно бився. Десять зим тому до воріт містечка підійшли кочівники. Хоч і одягнені як сколоти [1], вони грабували і безжально вбивали осілих родичів. Їх боялися й ненавиділи всі сколотські племена через те, що вони поїдали полеглих у бою, і з живих знімали шкіру, щоб обтягнути нею свої горіти[2]. Рубили полоненим голови, нанизували їх на ремені і вішали на кінську шию, лякаючи чужинців і хвалячись один перед одним. Батько истории[3] називав їх андрофагами, що у перекладі з грецької мови означало – людожери.

Трохи пізніше тисячі вершників з Гелона [4] врятували містечко від руйнування, а його населення від сумної долі. Трохи пізніше... а тоді три сотні високих вершників, розмахуючи над головами довгими мечами, не ховаючись від каміння і стріл, що летіли у них, поспішали відігнати стадо Ільмека в степ. Андарин і сотня Хазії кружляли довкола, стріляли з луків, кидали пращами каміння. На жаль, дикунам, синам Еллуна [5], захищеним залізною бронею, ні каміння, ні бронзові наконечники стріл були не страшні. І сколоти любили війну та військову здобич, але їхні вороги війною жили! Тому на кожному з них дзвонила на скаку захоплена в бою сармійська броня і добрий меч легко рубав сколотські голови. Кочівники, розігнавши захисників Ільмека, того разу відступили, виганяючи худобу в степ. Хазія наказав вирушати в погоню, не дати ворогам відвести худобу.

І знову сколоти, розраховуючи на допомогу з Гелона, подібно до собачої зграї, що атакує кабана, утримували ворогів. Андарин, розвертаючи колінами коня, натягував тятиву, цілився в дикуна. Скільки разів за той бій йому хотілося вистрілити в коня номада, але серце не дозволяло завдати шкоди благородній тварині, вірному другові кожного сколота, а ворог мав гарну броню. Куди стріляти? Раптом чиясь стріла розірвала кочівнику вухо. Він закинув голову, і десятник нарешті пустив свою стрілу в незахищену шию, що відкрилася для смертельного пострілу. Ворог звалився з коня, а Андарін, радіючи вдалому пострілу, вигукнув:

– Хей!

Радів він не довго, помітив, як інший дикун уже заніс над ним меч. Муртак, отримавши в боки п'ятами, жваво стрибнув убік, рятуючи господаря від смерті. Повстяна тіара [6] злетіла з голови сколота, а шлях до втечі перекрили десяток ворогів. Сховавши лук в шкіряний горіт, Андарін вихопив з піхов акінак [7] і, закусивши вус, направив коня на грізного, але самотнього кочівника. Той, розгадавши намір сколота, посміхався, граючи мечем.

Згадуючи про те, що сталося потім, пастух проклинав дикуна, проклинав усі десять минулих довгих років. Розбійник його не вбив, він уміло відтяв йому пальці, щоб більше ніколи Андарін не зміг скористатися луком. Тоді людожери відпустили його, ще не знаючи, що самі вже не повернуться у свої землі. Вершники з Гелон розорили їх стійки до річки Танаїс [8]. Минули роки, людожери більше не турбували мешканців Ільмека.

Покалічена дикуном рука мучила болем вже два дні. Андарін знав – до дощів. Повітря пахло вологою з вечора. Принюхуючись, пастух затримав погляд на похмурому горизонті і повільно побрів до стада, навколо якого гасали тріумфуючі діти. Йому назустріч ішов син, названий чотирнадцять років тому Фароатом. Ім'я йому дала мати, перш ніж померла від гарячки. За останній рік хлопчик виструнчився і змужнів. Вже цього літа він піде з воїнами Хазії на своє перше полювання, а потім, можливо, і в похід, туди, де сідає сонце, або до Понту [9].

«Краще у дикі землі! Раб багато коштує, а зарозумілі припонтійці нас називають дикунами і за хліб платять гірше, ніж торгашам із землі великих кам'яних курганів[10]».

Фароат схопив батька за здорову руку:

– Батьку, дощ! - закричав він, радіючи першим краплям, і заплющив очі, засліплений яскраво-синім спалахом блискавки.

Вдарив грім. Заблеяли вівці, корови підняли від землі голови та завмерли в тривозі.

- Ходімо, синку, сховаємося від дощу.

Вони підійшли до коней, і Фароат, знявши зі спини рябий кобили жердини і коров'ячу шкуру, почав робити навіс.

Діти, які ще недавно пустували на випасі, втекли за ворота під солом'яні дахи мазанок. А пастухи присіли під накинуту на жердину шкуру. Андарін годував сина хлібом та сиром, милуючись його обличчям. Фароат був схожий на Лабрі – свою матір.

«Аліша, дочка Артаза, очей не відводить від сина. Тільки чи віддасть Артаз йому свою дочку? Прокляті дикуни! Артаз розбагатів, а я? Скільки рабів міг би привести? Скільки хліба вони виростили б для мене?!

- Батьку, Хазія візьме мене на полювання?

- Візьме, синку, - відповів Андарін і задумався про старий лук і залізний акинак, що в злиднях зумів зберегти для сина.

Засмагле і нерухоме, з круто вигнутими бровами, далеким поглядом карих очей, заросле густою бородою обличчя батька злякало Фароата:

- Що сталося, батьку? Чим ти стривожений?

– Не я вчив тебе стріляти з лука…

- Афросиб навчив мене!

- Я знаю, - відповів Андарін.

Косі струмені дощу полоскали землю, тварини збилися в купу.

- Ходімо, синку. Час повертатися додому.

Андарін виліз під дощ і поплентався до коня. Муртак, почувши господаря, нагострив вуха й заржав. Пастух здоровою рукою потріпав сиву гриву, швидким рухом безпалої кисті змахнув крапельки води з його шиї і сів верхи. Свиснув і стадо, послизнуючись на розмоклій глині, повільно пішло до містечка.

Фароат залишив притулок і під зливою поспішав розібрати навіс. Намокла шкіра стала важкою, і він насилу звернув її. Пегая байдуже стояла, поки Фароат прилаштовував на її спині поклажу, і невдоволено схропнула, вдаривши в повітря задніми ногами, коли хлопець піднявся їй на спину. Батька він наздогнав біля кибиток воїнів Хазії. Дід вождя був ще степовим і кочував з родом від Ільмека до Понта, поки Афендот з Неаполя, а містечко той був нічим не кращим за Ільмека, не оголосив себе архонтом і став жити як еллін. Воїни прив'язали його до кінського хвоста і гнали коня горами аж до Понта. Вожді, близькі до Афендота, вирішили помститися дідові Хазії. Той зі своїми людьми, їхніми дружинами та дітьми добіг до Ільмека, де й осел. Досі воїни живуть у землянках на південній стороні та оберігають містечко, поставивши свої кибитки за низьким валом, що оперізує багаті садиби. Трохи далі там, де закінчується мисок, на якому стоїть містечко, насипаний високий вал, що захищає Ільмек від кочівників. З трьох боків круті схили, зарослі рідким чагарником, роблять містечко неприступним. Спуститись у глибокий яр можна, а ось піднятися нагору швидко вже не вийде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше