Скоморох

Розділ ХІ

XI

 

На Новгородському торговищі завжди було людно. Тут юрмилося безліч гендлярів, які придибували сюди майже з усієї Європи та Сходу. Франки і сакси, варяги й германці, араби та перси – усі йшли сюди, на перехрестя торгівельних шляхів, аби обміняти вироби власної землі на срібло, мед, віск чи хутро – на те, чого бракувало вдома.

Чугайстер не дуже полюбляв ринок, оскільки за багато років бурлакування звик до тихих шляхів та віддалених сіл, де було обмаль людей, які проте зберігали ще цноту душі і невичерпність щирої цікавості до світу та кожного захожого гостя. Цих же, що жили тут, прибуваючи до Новгорода з усіх усюд, важко було чим-небудь здивувати, оскільки мандруючи різними країнами гості-купці та найманці-вояки бачили такі дива, про існування яких інші люди, припнуті до власних домівок господарськими обов’язками хлібороби чи ремісники, навіть гадки не мали. Мабуть, тому і доводилось скоморохам докладати максимум зусиль, аби щоразу вигадувати нову втіху, нову розвагу. А це довго, нудно й важко. Інша річ мандри – по дальніх волосних закутнях з однією куцою програмою виступу, що вміщувала в собі кілька номерів гімнастики, музику, співи та жарти, можна було мандрувати роками, щораз знаходячи нових глядачів, хоча... Хоча, Чугайстер час від часу згадував, як колись вони сперечалися між собою, іноді навіть лаялися щодо особливостей свого мистецтва та його призначення, коли Чеслав, досвідчений скоморох, якого теж важко було чимось здивувати, казав, що не варто вигадувати нового, а варто шукати нових глядачів, які ще не бачили їхнього виступу. Чугайстер же з Гостилом наполягали на тому, щоби щоразу вигадувати щось нове, небачене, таке, чого ще ніхто до них не робив. «Перед ким збираєтесь хизуватися, хлопці? – запитував тоді Чеслав. – Ми ж не в місті виступаємо, нам суперничати нема з ким. Тому радійте, що на волі». Вони і раділи, блукаючи межи люде та демонструючи їм те, що вміли.

Проте зараз Чугайстер жив у Новгороді, майже щодня бачив інших скоморохів, з багатьма був особисто знайомий, і розумів, що саме тепер, коли у його житті трапилися суттєві зміни, він і не може скористатися з цього, бо замість того, аби слугувати мистецтву, слугує своєму амбіційному, не передбачуваному, рішучому а подекуди навіть і жорстокому князю. «Що ж, сам зголосився голову в ярмо встромити. Ніхто мене до нього на налигачі не тягнув!» І єдиним, що втішало хлопця, була думка про те, що усе це – тимчасово, і досить буде лишень добре прислужитися князю, заробити трохи коштів на житло й господарство, як перед ним негайно ж відкриється золота брама, від якої простягається вкритий срібним пилом шлях на волю. Тому варто трохи потерпіти.

Розмірковуючи над усім цим, Чугайстер непомітно минув крайні гендлярські ятки торговища і вийшов на берег Волхова. Тут людей було менше, здебільшого рибалки, майстри-човнярі та перевізники, які поєднували обидва береги Новгорода за допомогою своїх дубів та насадів. Хлопець зупинився, з цікавістю поглянув на широку річку, яка розділяла Великий Новгород на дві частини, замилувався красою міста, і навіть не зчувся, як позаду залунали кроки.

– Оце так погладшав хлопець, не людина – тур!

Знайомий гучний голос примусив Чугайстра озирнутися. Просто перед ним стояли його друзі – Чеслав, Гостило й Твердята. Вони з цікавістю роздивлялися міцного, добре вгодованого й одягнутого у нове вбрання колишнього скомороха. У декого в очах – щира заздрість й захоплення.

На якусь мить Чугайстер занімів від несподіванки, а затим кинувся до товаришів у обійми.

Почуття, які колись пов’язували їх усіх, спалахнули з новою, ще більшою силою. Умить пригадалися і прикрості, що їх долали гуртом, і маленькі радості, які теж розподілялися на усіх порівну, і навіть сумніви, що нерідко збурювали в душі справжні хвилі, і які теж ділили порівну. Лише тепер усе трохи змінилось, і вони учотирьох були гейби по різні боки життєвої межі, що відділяла волю від залежності, бідність від заможності і непередбачуваність від стабільності.

– А ми думали, що одуриш, не прийдеш до нас на зустріч! – мовив Чеслав, зморшкувате обличчя якого світилося радістю від зустрічі.

– Чому це? – Чугайстер здивовано поглядав на старшого літами товариша.

– Чому? А тому, що коли людина підіймається вгору, то нерідко починає кирпу дерти: забуває минуле, своїх товаришів, навіть презирає їх...

– Не кажи такого, Чеславе. Я завжди був і залишусь з вами.

– Нащо ж ти тоді пішов від нас? Хлопці і досі тобі не вибачили, що ти, як тать, зник, навіть не попрощавшись.

– Так треба було, другарі. Мені точив хробак сумнівів, і я не хотів ділитися ним з вами. Та й прощатися назовсім теж не збирався: ми ще потанцюємо перед усіма цими заможниками. Але ж тепер ми разом, як і колись.

Гостило посмикав Чугайстра за його нову сорочку, провів долонею по новому, шикарному шкіряному поясу, на якому висів шкіряний кошіль та ніж у піхвах, обмацав уважним поглядом нові шкіряні постоли та зелені лляні ногавиці, теж нові.

– Як і колись, кажеш? – мовив насмішкувато. – Здається, ми в таке ніколи не вбиралися. Ми здебільшого носимо яскраві сорочки та довгі ковпаки, а замість шкіри на ногах – березові личаки...

– Та годі тобі! – урвав друзяку Чугайстер. – Чого чіпляєшся до мого одягу? Я князю слугую, тому маю виглядати як слуга, а не як волоцюга.

– То ми, виходить, волоцюги? Цікаво...

– Ви – мої друзі, і я ніколи від вас не відмовлюсь. Присягаюся в тому! Я тому і хотів вас бачити, аби допомогти вам облаштувати своє життя, зробити вас більш вільними...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше