Скоморох

Розділ ХІІІ

Розділ XIII

 

За два дні прибули варяги. Півтора десятка широкобоких дракарів на чолі із словенською лодією увійшли в озеро Нево і зупинились коло Ладоги. Гості очікували на дозвіл пройти у Волхов і стати табором під Новгородом.

Ця новина викликала у Ярослава задоволення. Нарешті прийшли спільники, на вірність і допомогу яких можна було цілком покладатися. Майже тисяча вояків – добре озброєних, досвідчених, жадібних до війни, слави та грошей – зараз чекали лише одного його слова. Ці зайди ладні були кинутися на кого завгодно, хоч на численних братів, а хоч би і на самого батька Володимира, аби розірвати, пошматувати усіх і отримати за це добрий заробіток. І це, не враховуючи того, що візьмуть самі у переможених. Отже, Ярослав мав потужну військову силу. Якщо додати до цього його дружину та охочих новгородців, то військо складе до чотирьох чи навіть п’яти тисяч добре озброєних вояків. Якщо ж кожен приведе із собою родича і навчить того тримати у руках списа й сокиру, то сила складатиме щонайменше сім тисяч вояків. «З такою потугою можна йти на Київ, виганяти батька з його палацу. Лише зробити це треба вчасно і швидко. Головне – це щоби до Володимира не прийшла допомога від синів. Бо тоді сили будуть нерівні. Один Мстислав може привести із собою стільки ж вояків, скільки їх нині має Ярослав. А ще Гліб, Святополк. Брячислав може в спину вдарити. Судислав, дарма що про його не чути нічого, теж може свиню підкласти. Ні, треба з братами щось робити. Доки їх усіх не спекаюся, не матиму спокою, не буде злагоди на Русі. Треба вирішувати це питання, і то якомога скоріше!»

Ярослав гукнув покоївника. Той зайшов, застиг у німому очікуванні.

– Боярин Остромир зараз де?

– Вдома, княже. Відпочиває після дороги.

– Добре, тоді під вечір відправиш до нього вісника з наказом: хай прийде до мене на розмову. Це по-перше. По-друге, накажи тивуну скласти листа до голови Ладозької залоги щодо проходу варягів. Нехай тут, біля Новгорода стоять табором. А Остромир з Костянтином забезпечать їх харчами й питним. І щоби варяги ні в чому не мали утисків. Так, і по-третє... Від боярина Хотонега новини є?

– Жодної, княже.

– Погано, дуже погано. – Ярослав на мить замислився: відсутність певних звісток турбувала і він почувався справжнім сліпим кошеням, яке геть нічого не бачить і не розуміє; йому конче потрібні були новини, хоч якісь. – Тоді ось що: відправ людей на Торговище, до купців та різних приблуд – тих, хто щось має знати. Відправ туди Чугайстра, Владка чи ще кого. Нехай порозпитують останні відомості. Я хочу напевно знати, що відбувається у Києві та під Києвом, або, принаймні, у Любечі та Вишгороді. Зрозумів?

– Так, княже.

– Тоді йди, виконуй!

Жирослав схитнув головою і зник, залишивши Ярослава наодинці зі своїми роздумами. Як і тиждень тому, його знову обсіли сумні думки та лихі передчуття. Дуже важко планувати свої наступні кроки, коли не знаєш, що саме замислюють та готують проти тебе суперники.

Князь наблизився до вікна, запитально поглянув на свій двір, на Волхов, що тік поза парканом з високих паль, на місто, яке розкинулося по обидва боки ріки. Це місто довгий час було для нього не лише осередком його влади, воно було для нього уособленням його мрій, його грандіозних планів та ідей, і це місто зараз чомусь викликало сумнів. «Варяги вже прийшли, готові до бійки. Це добре. Але немає новин з Києва. Це погано. Хотонег має вмовити печенігів турбувати південні кордони Русі, і він це обов’язково зробить. Це теж добре. Але він і досі не повернувся. А це погано. Літо у розпалі, річки міліють, броди стають приступнішими. Це добре. Але ж і Володимир може передчасно вирушити на Новгород. І це погано. Залишається одне – чекати, зважувати і накопичувати сили. Так, накопичувати. Треба дочекатися ще допомоги від чуді та фінів».

За спиною гримнули двері. Ярослав озирнувся. Перед ним стояв втомлений та змарнілий боярин Хотонег. На посірілому від довгої та виснажливої дороги обличчі грала ледь помітна усмішка. Князь сіпнувся, кинувся до нього, стис у обіймах.

– Нарешті! Ну, що там?! – запитав нетерпляче.

Хотонег важко зітхнув.

– Усе добре, княже. З ханами домовився: сказали, що турбуватимуть південні кордони Русі, але лише протягом двох місяців, потім підуть до Дону.

– Добре. Хай навіть так. А що у Києві?

– Княже, північні дороги усі вже розчищено, а гаті намощено – шлях до Новгорода вільний. Володимир лише чекає на Борисове військо.

Ярослав навіть застогнав від розпуки. Відштовхнув від себе боярина.

– Але князь Володимир дуже хворий, – мовив далі боярин. – Я зупинявся у Вишгороді, у боярина Путші, переговорив з ним. Він запевняє, що серцем і тілом – з тобою! Тому на нього можна розраховувати. Батько твій, каган Володимир почуває себе вкрай погано, не сьогодні то завтра помре. Обов’язково помре. І якщо ти будеш у той момент поряд із Києвом, то Путша допоможе тобі у разі чого посісти владу. Проте за умови, що князь Борис не повернеться заранше. Бо тоді – жодного шансу на владарювання.

Ярослав уважно слухав свого боярина, проте його мучили сумніви. Князю усюди ввижалася зрада та підступність.

– Путша допоможе? – мовив він, підозріло поглядаючи на Хотонега. – Ти в цьому впевнений? А що, як це зрада? Спроба витягти мене звідси?! Може, Путша чинить за намовою мого батька, аби приспати мою пильність і виманити мене з Новгорода? А тоді виявиться, що насправді каган Володимир почувається дуже добре. Уявляю, якою буде наша зустріч… Завдяки Путші…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше