Скоморох

Розділ ХХV

Розділ XXV

 

Він приходив до тями повільно, ніби біблійний Лазар під час воскресіння. То було ніби випірнання із річкової глибини, коли твоє невагоме безтямне тіло тривалий час пливе водою, його крутить течія, швиргає міць водоворотів, аж раптом ти опиняєшся на суходолі, де відчуваєш під собою підпору, а час і рух умить завмирають. І після того свідомість починає повільно повертатися, а разом з нею і відчуття життя, усвідомлення того, що ти є і будеш.

Коли юнак розплющив повіки, то побачив перед собою чорний, масний, місцями зогнилий та побитий шашелю сволок, що був до того ж обплутаний сивими пасмами запиленого павутиння. Першої миті Радован не міг збагнути, де він знаходиться і як сюди втрапив. Адже він мав бути зараз в Іскоростені, у князівському палаці Святослава Володимировича. Проте, повернувши через силу голову, негайно ж усе згадав, а згадавши мимоволі жахнувся – спогади про пережите вночі миттю постали в голові: ніч, стара відьма, що вештається передмістям з порожньою цеберкою, спроба її вислідити, боротьба зі старою відюгою, озброєною демонічною силою, цвях з підкови, що так неочікувано проте так щасливо прийшов на допомогу, дорога назад… А що було потім – того Радован напевно не знав, бо ніби з головою занурився у глибокий колодязь, і вимив його крижаною водою зі своєї голови рештки спогадів. Проте був певен – хати він таки дістався, бо інакше як би зараз був тут, лежав на цій, вкритій шкірою лавці, а стара господарка дбала б за ним?

«Баба! – жахнувся Радован. – То вона тут! Чому? Хіба я не залишив її там, попід тином?» Вигляд немічної старої, що сиділа неподалік і співчутливо спостерігала за юнаком, викликав у Чугайстра наплив паніки. У голові враз зароїлись розпачливі думки: «Отже, я у її лабетах. Я став бранцем відюги. Як же я тепер вислобонюсь звідси? Як дістанусь Іскоростеня?»

Стара ніби прочитала його думки: вона раптом усміхнулась, чуйно похитала головою і хрипким голосом мовила:

– Ну ось ти і прочуняв, дорогесенький. Довго ж ти оклигував, я вже побоювалась, що ти і не одужаєш. Та твоє тіло міцне, здоров’я та життя в нього швидко повернулися. Тепер все буде гаразд!

– Для кого буде гаразд? – обережно попитався Радован, з острахом поглядаючи на бабу.

– Та для кого ж – для тебе, звичайно, синку. Ну, і для мене теж. Нащо мені в хаті небіжчик? Клопоту потім стільки. Як я поясню людям, чому у моїй оселі помер заїжджий гість? А приховати те важко буде: он і речі твої лежать у моїй хаті, і коні твої у моїй стайні стоять. Я за ними добре дбаю: годую, напоюю, он коваля привела, то він одного із твоїх гнідих підкував. Бо каже, не годиться умучувати тварину – кінь то в тебе без підкови був, ти її у своєму гамані віз.

З цими словами стара якось так гнівно зиркнула на юнака, від чого у Радована навіть холод серцем пішов. А далі, ніби нічого і не сталося, спокійно мовила:

– Тепер ти можеш їхати собі далі – куди і напрямлявся. Знаю, в тебе багато клопотів, але ж ти до баби ще повернешся. З часом. Бо нам з тобою один без одного ніяк не можна. Ми тепер з тобою пов’язані міцною мотузочкою: ти мені допоможеш, а я тобі.

– Чим я маю вам допомогти? – не зрозумів парубок і спробував підвестись.

– Та віддячиш мені тим самим. Полікуєш мене, – усміхнулась баба.

– І що вам болить? – Радован іронічно оглянув стару, розуміючи, що у такому віці у старечому тілі боліти може геть усе.

– Нога мені болить… Яку ти ушкодив… От треба буде її полікувати.

– Нога?!

– Так, синку. Нога болить. У п’яту так шпигає, як стану, що й ступити не сила. Ось, дивись! – з цими словами баба підвелася з лави, на якій сиділа під стіною, і рушила до юнака.

Аж тепер він збагнув, що мала на увазі баба, кажучи про хвору ногу: відьма шкандибала на ліву стопу, не в змозі щільно поставити її на підлогу. Чому так сталося Радован не знав, адже був певен – баби він вночі не торкався, а цвях загнав у землю, пізнавши на ґрунті відбиток босої ноги відьми. Вчинив так, бо саме цей спосіб радили старі люди, які напевне знали як тра’ боротися зі злом. Але ж юнак вбачав у тому лише магічний обряд, окультне дійство, котре просто має позбавити відьму сили. Натомість вийшло так, що він забрав у старої і здоров’я. Але ж баби Радован не торкався. Та і як він міг торкнутися старої, коли та сиділа у нього на спині, громадилась на хребті кам’яним печенізьким болваном, притискуючи його самого до землі демонським тягарем? Але баба шкутильгала, і це був факт, а він таки мав до цього безпосередній стосунок.

Парубок важко ковтнув сухим горлом, уважно спостерігаючи за старою, що наближалась. Якісь дивні промені прояснення почали сяяти йому в голові. Отже, магічні сили таки спрацювали, і вухналь, якого юнак застромив щосили у бабин слід, таки вразив її по-справжньому.

Баба стала навпроти нього, рукою підняла край довгої брудної сукні і раптом виставила уперед босу ногу. Радован здивовано втелющився в неї і враз побачив обмотану шматком полотна стопу. На тканині проступала бура, майже чорна запечена кров.

– Не гоїться. Я так вже третій день ходжу. – Скрушно мовила відьма, і на її обличчі умить спалахнув вираз страждання. – Гадаєш, чому я так тобою опікуюсь? Бо як помреш і мені життя не буде. Лише ти і можеш мене полікувати.

– Що я вам, бабо, волхв який чи галдовник, що вміє кров замовляти? – Юнак не приховував свого здивування.

– Я і сама можу кров замовити. Але тут така справа, синку: вилікувати може лише той, хто ушкодив. Тобто ти. Чи ти забув, що штрикнув мене цвяхом?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше