Розділ 2. Поселення Jolatre

В голові дзвонили дзвони і нав’язлива мелодія переслідувала, наче зациклилась у мозку. Аня могла присягнути, що закрий вона вуха і пісня не зникне. Але незважаючи на головний біль дівчина широко розплющила очі у німому здивуванні. Навколо був не сірий зимовий Київ, де із снігу можна зліпити хіба грязьовика. Навколо була казка! Одноповерхові, ніби пряничні хатинки вишикувалися в затишну засніжену вуличку. То тут, то там блимали ліхтарики, червоно-зелені прикраси, бантики, вінки та сніг! Такої кількості снігу Аня не бачила ще зі шкільних часів, коли вона у тяжкій шубці зкочувалась з гірки на санчатах, падала, реготала, робила її ще тяжчою від налиплого снігу. Це було так давно…

 - Ах, яка краса… - тихо видихнула дівчина.

 - Угу, неймовірно…- вторив їй незнайомий чоловічий голос. Вони переглянулись. Дівчина все ще затишно лежала на руках у незнайомого зеленоокого чоловіка. Її щоки зарум’янились.

 - Вибачте! - хором сказали вони і відсахнулися одне від одного.

І у цей момент до них підійшов бородатий чоловік середнього зросту в червоному жупані з білим хутряним коміром, червоних же штанях і зелених чоботях з гострими, підкрученими догори носами. Виглядав він м'яко кажучи "новорічно".

 - Ласкаво просимо в поселення Jólatré.

 - Кого? Чого? - заплуталися в нерозумінні гості. Чоловік сховав у вусах тихе бурчання. - Завжди одна реакція ... Ви в селі Санти. - продовжив пояснення. - Діда Мороза, Святого Миколая або як ви його там називаєте ... Не важливо. Головне що ви в селі Tannenbaum! 

 - Але ви ж говорили Jólatré !? - зауважила дівчина

 - Ой, та яка різниця Jólatré, Tannenbaum, Sapin de Noël, Різдвяна ялина, все одно ... Любите ж ви люди все ускладнювати з цими мовами. Спочатку понавигадували, потім вчи це все нам з Ніколасом ... - пробурчав бородань.

 - Невже ж ми ... - дівчина затамувала подих абсолютно не звертаючи уваги на брюнета поруч. Він же перебував у цілковитій прострації. 

А Аня почала підозрювати, що вдарилася головою не легко, раз їй таке ввижається. Або покалічилась так сильно, що їй почали колоти морфін, а під наркотиками і не таке привидиться. Хоча глибоко в душі їй все ж хотілося щоб це виявилося правдою. Хто ж не хоче побувати в казці?

 - Це абсолютно неможливо. - Впевненим голосом сказав її колега по нещастю.

 - Ой, точно! Спасибі, що нагадали, я відволікся. Ви потрапили сюди, тому що абсолютно втратили Дух Різдва. З вами, Анна, звичайно зрозуміло чому так сталося, але ось ви Тіан абсолютно розчарували нас. А така була світла дитина!

Аня зиркнула на "світлого дитину". "Треба ж, довжелезний вимахав, ще довший за мене. А це таки складно. " - подумала вона про себе. Взагалі в цілому чоловік був гарний: східний типаж, близько тридцяти років, трохи смаглява шкіра, чорне, вороне, волосся і щетина. Широкоплечий, високий, атлетичної статури. І автоматично кинула погляд  на взуття: чорні туфлі вичищені до блиску. Краса. Тільки ось ... Які взимку туфлі? Вона глянула на нього ще раз: біла сорочка, штани, верхнього одягу і взагалі зимових прибамбасів немає. Дивина. 

 - Так ось, - продовжив "новорічний" мужчинка дивлячись на парочку знизу вверх, - вам дадуть кімнати і якийсь час на пошуки вашого Духа ... Де ж його знайти, як не тут? Йдіть за мною.

 - Деякий час? Це скільки? - встряв, до цього мовчазний молодий чоловік.

 - Стільки, скільки вам знадобитися щоб знайти втрачене, ну або остаточно зрозуміти, що для нас ви бракований матеріал .... - бородань обернувся і пішов прямо по вулиці, втоптуючи хрусткий сніг. Пара пішла за ним. Брюнет стиснувся від холоду. 

 - Ех, ось, візьміть. - простягнула йому рукавиці, шарфик і шапку дівчина. І чим глибше закуталася в пуховик. "Ось його точно не віддам." - подумала вона. У всій цій дівочій радості незнайомець виглядав комічно, рукавиці на його великі руки до кінця не налізли, та й шапка замала, в шарф він укутався так, що одні зелені очі стирчали. Але все ж він виглядав більш розслаблено, ніж раніше. Зуби не тремтять і добре. 

Мужичок попереду бадьоро крокував, проводячи таку собі екскурсію, мовляв, тут у нас їдальня, а тут зал святкування, через дві вулиці будинок розваг, а зліва від нього каток. Головна ялинка он стирчить над дахами. А гості все дивилися так вбирали. Захоплені очі розгоралися все яскравіше, особливо при слові "каток". Адже Аня знайома з ним дуже багато років, старий друг ... 

Будинок Санти виявився не найбільшим, як очікувала дівчина, а абсолютно таким же пряниковим, як все на цій вулиці, і як вони їх розрізняють ...

 - А як ви розрізняєте свої будинки? - Запитала вона.

 - І чому Санда живе так скромно? - підтримав її молодий чоловік.

 - Всі ви, новенькі, чомучки ... Так різні у нас домівки. Ось дивіться, це пряниковий вулиця, на ній всього п'ятдесят два будинки. І на кожному з них різні прикраси. Он то ялинові гілки, ото жовті ліхтарики, там червоно-білі льодяники ... А Микола ... А що, йому більше треба чи що? Вони собі живуть удвох. Камін в залі, кухня та спальня. Хіба для щастя потрібно більше? Головне щоб затишок був і сімейне тепло. 

 - Напевно ти правий ... - помовчавши підтакнула дівчина. Її сусід по нещастю був на рідкість мовчазний.

 - Ось ваш будинок. - зупинився мужчинка. - Це Будинок з Червоними Бантами на пряникові вулиці. - І справді весь будинок обліпили червоні бантики, немов з подарункових коробок. То тут, то там на засніженому коричневому прянику красувався червоний з золотим бант. І найбільший з них висів прямо над дверима. Починаючись від самого даху і зачіпаючи кінчиками всіх хто входить і виходить. 

 - Ого. - задерли голови, тепер уже, сусіди. - Яка краса ... - хором сказали вони.

 - Стійте, тобто як це, ми житимемо разом??? - в останній момент зрозуміла Аня.

 - Нуу раз ви разом сюди потрапили, значить так треба. І жити вам треба теж разом. Та не бійтеся, у вас різні кімнати.

 - Кому треба? Навіщо треба? - Не вгамовувалася дівчина.