Розділ 2

–Яка ж біда вас завела у ці місця, діти? – поправив вуса Северин.

–Втікаємо ми, – вперед виступив Лаврін, заступаючи собою брата та сестру.

–Та це ми вже зрозуміли.

–Не потрібно нас займати. Ми підемо своєю дорогою, а ви йдіть своєю, – Лаврін все ще стискав в руках палицю.

–І куди ж лежить ваша дорога? Може і нам туди ж? – запитав Наливайко.

–Я так не думаю.

–Це похвально, але виглядає по дурному.

–Що саме?

–Те, що ти хочеш захистити брата і сестру – похвально. А ось стояти з палицею перед трьома озброєними вояками, які до того ж врятували вас – по дурному.

–Врятували для чого? Щоб до себе в кріпаки забрати? – зціпив зуби Лаврін. – Всі ви однакові шляхтичі. І немає різниці польські чи українські.

–Та невже? – усміхнувся козак. – От Іван, – вказав він на смуглого вояка, – не шляхтич, ще й на половину татарин. Слідуючи твоїм словам він інший.

–Чого вам потрібно від нас? Дозвольте нам піти.

–Ми й не тримаємо, – знизав плечами Северин.

–Та можемо допомогти, – сказав третій вершник.

–От вже й Василь заговорив. А це буває дуже рідко. То що, готові прийняти допомогу?

Лаврін глянув на брата та сестру, на їхні перелякані благальні очі. Він розумів, що вони втомлені голодні і подітись їм нікуди. Прості люди боятимуться дати прихисток біглим кріпакам, переймаючись своєю долею. Назад верстати – це безумовна смерть. Вибору не залишалось.

–Ви нас покріпачите? – виглянув з-за спини брата Богдан.

Наливайко спішився, підійшов до втікачів, глянув в очі Лавріна, а тоді присів біля Богданка.

–Звичайно ні. Я військовий. Ці добродії також. У нас немає кріпаків. Іван і взагалі виріс на Січі. А там ніякого кріпацтва немає. Лише вільні люди.

Даринка боязко визирала тримаючись за штани старшого брата.

–А це, що за красуня? – щиро усміхнувся Наливайко. – Як тебе звати?

–Даринка, – невпевнено відповіла дівчинка.

–Дуже гарне ім’я. Хочеш верхи покататись?

Вона сором'язливо закривала у відповідь.

–Ходімо.

Северин простягнув руку. Взяв Даринку на руки і посадив у своє сіло.

–Ви козаки? Справжні? – вийшов вперед Богдан.

–Самі справжні, які лиш можуть бути.

–То ви нас не покріпачите? – запитав молодший брат.

–Звичайно, що ні. Обирай з ким хочеш їхати.

Богдан вибрав Василя. Іван, через свою зовнішність і великий круглий кульчик у лівому вусі, відлякував хлопця.

–Ти чого стоїш, як вкопаний? – спитав у Лавріна Северин. – Кидай цю палицю і стрибай до Івана. Кінь у нього гожий. Витримає обох. І не пручайся, дорога неблизька. На місце прибудемо ближче до півночі.

Лаврін мав такий намір, але ноги так гули, що здавалось от-от відлетять. Тому він кинув гіляку і стрибнув на вороного коня позаду Івана.

Даринка майже одразу заснула. Богдан послідував прикладу сестри після того, як Василь дозволив хлопцю потримати капшук з порохом та кулями і потриматись за ефес шаблі. Він сперся на козака, тримаючи в руках віжки.

–То, як тебе звати, юначе? – запитав Северин.

–Лаврін.

–Може розповіси, що трапилось?

Він з жахом згадував ранок цього проклятого дня, але все ж розповів, поділився своїм горем.

Левко з батьком з першими променями сонця пішли на косовицю. Ранок віщував погожий день. Туман стелився сіножаттю, осідав густою росою на травах.

–Погода для косовиці, немов би хто замовив, – усміхнувся батько забиваючи косу в кісся.

–Що є те є, – погодився Лаврін. – Хто першим в покіс піде?

–Думаєш батька переплюнути?

–Чом би й ні?

–Ну ставай першим, але бережи п’ятки, бо я не жалкуватиму.

–Дивіться, бо хіба лиш бачити ті п’ятки будете.

Коли сонце піднялось вище, косити стало важче. Роса випаровувалась і коса гірше ковзала по траві. Лаврін з батьком закінчили свої покоси, витерли коси жмутом трави і з полегшенням глянули в ясне небо.

–Добре попрацювали, – втер спітніле чоло батько.

–Добре. От тільки ви, батьку, ледь встигали за мною. Але ще є порох в порохівницях, – кепкував син.

–Ти диви на нього, ще молоко на губах не висохло, а вже батька на кпини бере. Ще є сила в руках, – він подивися в бік села, прикриваючись від сонця долонею. – Щось Орися забарилась.

–Так. В животі уже бурчить і покоси потрібно порозкидати, а у неї одні хлопці у голові.

–Говориш так, ніби вона гуляща якась. Зачекай. Ще трохи і заміж піде. Скучати будеш за сестрою.

–Так таки і буду.

–Ходімо додому. Немає чого чекати з моря погоди.

Батько з сином прийшли додому за години дві до обіду. Мати стірала одяг на подвір’ї. Дід клепав коси в затінку біля стодоли, а Богдан спостерігав за його вправними рухами.

–І чого б то косарів голодними залишати? – зайшовши на подвір’я запитав батько.

Дружина обернулась зі здивованим виглядом.

–Як так? А де ж Орися? Вона вже давно пішла до вас.

–Ти мене питаєш?

З хати вийшла бабуся з Даринкою за руку.

–Щось трапилось? – запитала вона побачивши перелякані обличчя рідних.

–Орися пропала.

На вулиці почувся скрип і стукіт коліс. До хвіртки під’їхала підвода. Її супроводжували чотири вершника, а фірман лиш кинув винуватий погляд і опустив голову. На підводі лежало тіло.

–Забирайте! – гукнув один з вершників.

–Матінко Божа, – заголосила матір, підбігши до підводи, – що трапилось? Убили! Збезчестили і убили!

Батько з Лавріном кинулись слідом. Найгірші припущення стали явними – це була Орися. Її, завжди красиве і життєрадісне, обличчя вкривали синці і рани. Сорочка і спідниця були розірвані і скривавлені.

–Що ж ви зробили, нелюди!? – закричав батько.

–Прикрий писка, хлопе, а то нагая вхопиш, – потряс кнутом вершник. – Забирайте. Вона пану Кшиштовському мало око не вибрала. От і отримала.

–Зовсім з глузду з’їхали!? – засичав батько. – Бога перестали боятись!?