Розділ 3

Так, як і говорив Наливайко, близько півночі приїхали до присадкуватої хати, що потонула в яблунево-вишневому саду. Вона була схожа на гриб, який причаївся між травами. Обійстя оперезувала огорожа з ліщини, поруч з якою стояла конов’язь. Коло неї подорожні і зупинились.

–Йди но, попередь діда, Іване, – сказав Наливайко, – бо ще недогледить в темряві і палити почне.

Левко з Іваном спішились. Кінь фиркнув, немов би зрадів, що вершники полишили його спину.

–Тримайся за мною, – сказав Іван і загупав у двері. – Діду Свериде, відчиняйте.

Довго стукати не довелось. З-за дверей почулись важкі кроки.

–Кого там чорти принесли посеред ночі? – залунав хриплий голос діда.

–То так ви гостей дорогих зустрічаєте?

–А звідкіля мені знати, дорогі гості чи небажані?

–Відкрий то й побачиш.

–Відкрию, коли скажете хто ви і з чим прийшли.

–Це Іван Турок, Василь Немова і Северин Наливайко, – усміхнувся в темряву козак.

–От, бісові діти. Де ж так діда полохати. Заходьте.

Клацнув засув і двері зі скрипом відчинились. В місячну ніч вийшов невисокий сивочолий чоловік. Він пригладив вуса, розглянувся і сказав:

–А це хто з вами?

–Вітаю, дідо Свериде, – під’їхав Наливайко. – З нами діти. Ми їх врятували від псів Кшиштовського.

–Та це ще та тварюка. Клятий прихвостень Калиновського. Ну то чого повставали, як укопані. Діти он в сідлах позасинали. Бігом у хату. Коней залиште, я розпряжу, в стайню заведу і нагодую, - сказав дід, а тоді гукнув у хату. – Жінко! Жінко, чуєш чи ні? Прокидайся, гості прийшли. Потрібно нагодувати і на ніч постелити.

–Нехай спить баба Маланка, – махнув рукою Северин. – Нам би до стіни спертись і вже добре.

–Якщо потрібно, ми і на дворі, під вишньою заночуємо, – погодився Іван.

–Та ти хоч і у чорта в казані спи, а дітей до хати потрібно забрати, – насупив кошлаті брови дід Свирид.

Баба Маланка постелила дітям і наготувала простенький перекус. Козаки сіли під зоряним небом у садку де й повечеряли. Дід Свирид закінчив з кіньми і приєднався до гостей.

–Маю смачнючу вишнівку, – потер він задоволено руки. – Може вип’ємо по чарочці до сну?

–Хіба, якщо по чарочці, – сказав Наливайко.

–Ти ж знаєш, Северина, я ж не п’ющий. У мене чарки, як мензурки. Так, з гостями по десять капель випити. Щоб вечеря краще засвоїлась і сон міцнішим був.

–Несіть, діду.

–То, що з дітьми думаєш робити, сотнику? – повернувся дід Свирид з наливкою.

–Ще не знаю.

–Далі з Калиновським заїдаєшся?

–Не я це почав, – прогримів Наливайко. – Це він батька закатував мого і землю забрав. Шляхтич – лиш назва. Якого він шляхетного роду, якщо нападає, немов розбійник? Де честь його?

–Шляхта це ті ж розбійники, – погодився дід Свирид.

–І чим багатший, тим більший бандит, – добавив Турок.

–Бережись, він знатний і впливовий шляхтич. Тут і пан Острозький може не захистити.

–Думаєте, я за Констянтином ховаюся? – розізлився Наливайко.

–Боронь Боже, – закивав дід Сверид. – Знаю я, що ти не з боязких і гордість маєш. Маю на увазі, що Калиновський не буде зважати на пана Острозько і на те, що ти в нього на службі.

–Нехай не зважає. Я дітей рятував. І зробив би те ж саме навіть, якби вони від короля втікали. Знали б ви, що ті нелюди зробили з їхньою сім’єю.

–Прожив я, сину, уже достатньо і всякого бачив на світі. Але з цим гаразд. А от, що з дітьми все ж робитимеш? В мене вони можуть бути скільки заманеться. Старі ми вже, а вони в поміч стануть. Але ж Кшештовський заручиться підтримкою свого господаря і подасть скаргу. Дітей будуть шукати. І хто зна, як воно обернеться, коли знайдуть. Може в монастир? До твого брата Дем'яна, Северине?

–Він священник, не монах.

–Але людей знає і домовитись зможе. Адже так? – звів брови дід.

–Дівчинку можна прилаштувати, – погодився Наливайко. – В жіночому монастирі настоятельницею сестра Анна. Вона не відмовить. Але хлопцям, а особливо старшому, довго там перебувати не дозволять.

–А, щодо чоловічого монастиря біля Ясенова? – запитав дід Сверид.

–Погана ідея. Він тепер уніатський. Настоятелем там нещодавно став такий собі Йожеф Скорський.

–Може Йосип? Я знаю його, – насупився дід.

–Уже ні. Покатоличився і Калиновським продався, – відповів Наливайко.

–Може на Січ їх відвезти? – запропонував Іван.

–Далеченько їхати, – потер лоба дід Свирид.

–Далеченько, – погодився Турок, – але там їх і сам чорт не дістане, не те що якийсь там Калиновський.

–Ідея хороша, – погодився Северин. – Мені й з Матвієм Шавулою зустрітись потрібно. Хотів ближче до зими, але якщо така справа, зустрінемось швидше.

–Отже дівчинку залишиш тут? – запитав дід Свирид.

–Зовсім подуріли? – почувся жіночий голос.

–О! – засміявся дід. – Меланку мою чорти несуть. Сварлива баба страшне. Але стільки років разом. Люблю її, не можу. Чого пришвендяла?

–Та йшла тебе вже в ліжко гнати. Скоро півні заспівають, а ти тут язиком молотиш і хлопцям спати не даєш. А вони ж з дороги. Втомлені. І тут чую, що це ви верзете, – баба Меланка вперла руки в боки і набула грізного вигляду, чим розсмішила козаків. – Ти вибач мене, Северине. Ти нам, як син, але негоже робити так, як ти кажеш.

–Що робити? – не зрозумів Наливайко.

–Розлучати дітей. Мало бід на їхні голови? А дівчинка ще зовсім маленька.

–Маєте кращу ідею? – глянув на бабу Меланку Наливайко, схиливши голову.

–Звичайно. Я так розумію, що ви подасьтесь за пороги. От і беріть усіх дітей з собою.

–Це все добре, а дівчинку куди подіти? – запитав Іван. – В хлопця переодіти?

–Теж мені придумав. Ти диви, який дотепник, – закривала головою баба Меланка. – По дорозі з Чигирина на Січ живе мій брат. У нього свій хутір невеликий. Михайлівкою зветься. Кому б не знати про це, як не тобі, Северине.