Іскри гніву

Розділ 4

Останні дні серпня тішили хорошою погодою. Сонце вигравало на зелених травах, у які уже почала закрадатись пожовклість. Листя витанцьовувало під теплим промінням, підбадьорюване ніжними подихами вітру. Блакитне небо було чистим і незайманим, скільки оком кинь.

Сонце викотилось в зеніт. Припікало так, що годі було й дихнути. Кінські копита підіймали клуби пилюки з ґрунтової дороги. Вершники зупинились біля тополь, що росли в ряд вздовж шляху. Дерева кидали легкі тіні, в якій можна було хоч трохи врятуватись від спеки.

–Тут і перепочинемо, – сказав Северин.

–І пообідаємо? – запитав Богданко.

–Угу, – кивнув Немова.

–Тяжкувато буде аж до Січі доїхати таким чином, – спішився Іван. – Двом дорослим на одному коні не дуже спідручно.

–Згоден, – зняв з коня Даринку Наливайко. – До вечора доїдемо на хутір Сороки. Там мій давній знайомий живе. Підсобить.

–Підводу б узяти, – сказав Турок.

–Візьмемо. Він чоловік заможний.

–Не відмовить?

–Боржок у нього переді мною, – Северин витяг з сумки окраєць хліба, кусень солонини і подав Івану. – Поріж но, перекусимо.

Іван взяв їжу і прилаштувався біля невисокого пенька.

–За стіл зійде, – сказав він.

Василь сів під тополю, витягнув довгого ножа з інкрустованою дорогоцінним камінням рукояткою. Він вправно зрізав стружку, шар за шаром, з довгої палиці. Вже й вона вигляду набувала.

–Дядько Василю, – вмостився поруч Богданко, – а де ви такого ножа взяли гарного? На війні?

–Угу.

–А, що це ви таке робите?

–Сюрприз.

–Для кого? Для мене?

–Угу.

–Вже зовсім не можу дочекатись, що це за сюрприз. Може скажете, дядько Немова? – щиро заглядав у очі Василя хлопець.

Козак лиш закивав із сторони в сторону. Богданко награно зітхнув, з явно вираженим розчаруванням.

Після обіду, лягли відпочити в тіні. Северин та Іван накрили шапками очі і задрімали. Лаврін ніяк не міг зрозуміти, як вони можуть бути такими безпечними, посеред шляху, Бог знає де. Та все ж, походивши туди-сюди, хлопець врешті заспокоївся і сів під одне з дерев. Йому на руки вибралась Даринка, обійняла брата за шию і спитала:

–Ти ж любиш мене, Лаврику?

–Звичайно. Чому ти запитуєш?

–Якщо любиш, то не обманюватимеш?

Хлопець зітхнув. Він розумів до чого веде Даринка. Лаврін опустив голову і сказав:

–Запитуй?

–Чому ми їдемо з козаками? Де мама і тато, Орися, дідусь і бабуся? З ними щось трапилось?

–Люба сестричко, я обіцяю тобі розповісти усе, коли ти трішки підростеш. А зараз знай, що козаки нам допомагають. Везуть нас у безпечне місце.

–І пан нас не спіймає?

–Звичайно ні, – Лаврін погладив Даринку по світлому волоссі, поцілував в щоку і обняв. – Відпочинь трішки.

Богданко не знаходив собі місця. Та зрозумівши, що Недоля не скаже, над чим трудиться, сів біля Лавріна.

Іван крутив палицею зрізаючи то з одної, то з іншої сторони лишнє, на його думку. Немова прикривав одне око і оцінював, як виходить те, що він так натхненно робить.

–Підйом! – загримів голос Наливайка. – Час в дорогу.

Лаврін, Богданко та Даринка стрибнули на рівні ноги. Вони й не помітили, що також задрімали. Турок побачив розгублені обличчя дітей і засміявся. До Богданка підійшов Іван і простягнув результат своєї роботи. Це була шабля.

–Це мені? Це справді зроблено для мене? – аж підстрибував від радості Богданко.

–Її ще потрібно до пуття довести, – усміхнувся Немова. – Поки до Січі доїдемо буде, як справжня.

–Дякую! – хлопець взяв подарунок так обережно, немов би це був крихкий кришталь.

–Носи на здоров’я.

–Дядько Василю, а фехтувати мене навчите? – заіскрились очі хлопця.

–Якщо ти цього справді хочеш.

–Авжеж хочу, – Богданко дивився благально на Василя великими блакитними очами.

–Тоді домовились. Навчу, – Немова скуйовдив чуприну хлопця міцною рукою.   

–Ти диви, який він говіркий став, – штовхнув ліктем Северина Іван.

–І не кажи, – звів одну брову Наливайко.

Василь кинув грізний погляд на побратимів, але не сказав нічого. Це викликало веселий смішок у Івана.

–Досить, – сказав Северин, коли Василь посадив на коня Богдана і сам стрибнув у сідло. – Ти ж знаєш, що Немова також сирота і виріс на Січі. От і співчуває хлопцеві. Не здивуюсь, якщо візьме малого собі за джуру.

–Може це і на краще, – задумався Турок.

–Безумовно, – погодився Наливайко. – Гайда в дорогу.

На березі невеликої річки розкинувся мальовничий хутір. Він налічував з півтора десятка хат. Найбільша, в якій жив власник хутора, була обнесена високими загостреними сосновими кругляками. Одразу перед огорожею знаходився рів заповнений водою. До масивних воріт вів місток. Завширшки він був такий, щоб вмістилась одна підвода. По його краях висіли грубі ланцюги, які мали піднімати місток в разі небезпеки.

–Та це фортеця якась, а не хата, – зауважив Іван.

–Що є те є, – погодився Северин. – Пилип колись жив у Дикому полі. А це, як ти знаєш, суворий край. Але дружина його, хоч і не значного, та все ж шляхетного роду. А Дике поле не для тендітних жіночок, які звикли ходити в вечірніх сукнях. От він і перебрався на землі тестя. Але кров січовика нікуди не подінеш. От тобі і результат.

–Це ж треба. Не міг собі жінку з простолюду взяти? – гмикнув Турок.

–Серцю не накажеш.

–У нашого... колишнього пана садиба була меншою, – виглянув з-за спини Івана Лаврін.

–То чого ж ти рівняєш якогось задрипаного панка з козаком?

В воротах з’явився кремезний чолов’яга років сорока. Він впер мускулисті руки в боки. Господар був одітий в просту сорочку. Рукава закочені по лікті. Червоні шаровари вільно спадали на чорні чоботи. Опоясував його широкий шкіряний пояс.

–Вітаю, Пилипе, – скинув шапку з червоним шликом Наливайко. – Щось не по панському ти виглядаєш, друже.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше