Розділ 2

–Ми так давно не бачились і ти уже їдеш, – насупилась Даринка.

–Такий обов’язок, – напнув груди Богданко. – Як же козаку без джури. Добру справу їдемо робити.

–Яку справу?

–Боронити наші землі від турків і татар.

–Не переймайся, Даринко, – намагався лагідно усміхнутись Турок, – коли вертатиметься назад побуде довше.

–Обіцяєте?

–Звичайно, – кивнув Іван.

–Козак, після походу, має як слід відпочити, – схрестив руки на грудях Дунай.

–Ну, братику, бережи себе, – потиснув руку Богданкові Лаврін. – Хоч з такими козаками в дорозі нічого боятись.

–Це точно, – усміхнувся молодший брат і перевів погляд з Василя на Івана. – скоро і я таким стану.

–Ну це безумовно, – Турок скуйовдив волосся хлопця.

Козаки скочили в сідла, пришпорили коней і виїхали з подвір’я. Відпочилі через ніч коні одразу пішли клусом.

–Таке життя козацьке. Похід за походом, бій за боєм. А, як же інакше? Така ціна свободи. Кожен хоче прийти і забрати її, вкрасти, накинути пута тобі на шию, – прогримів басистим голосом Дмитро, задумливо вдивляючись вслід вершникам, а тоді перевів погляд на Лавріна. – А ти готовий виборювати волю шаблею? Готовий зі зброєю в руках боронити дорогих тобі людей?

–Готовий, – без вагань відповів хлопець.

–Це добре, – глянув у небо Дунай і вдихнув на повні груди. – А що до не знайомих тобі людей?

–Що?

–Те, що ти візьмешся за шаблю, коли загрожуватиме небезпека тобі чи Даринці, я зрозумів. Так зробить будь хто, хто має хоч крихту гордості. А коли в небезпеці будуть люди, яких ти не знаєш, яких ніколи у свому житті не бачив і не знаєш їхніх імен? Готовий ризикувати життям заради них?

Лаврін завагався, глянув на сестру, яка уважно слухала розмову, а тоді відповів:

–Напевно...

–Тут потрібно знати точно.

–Так може діяти лише справжній козак? – запитала Даринка. – Як дядьки Северин, Іван і Василь коли рятували нас?

–Саме так, – кивнув Дмитро

–Я готовий, – уже впевненіше сказав Лаврін.

–Тому що присоромився? Чи справді готовий? Якщо так, то чому? – примружив очі Дмитро.

–Тому що десь там є люди, яким не пощастило жити на землях, по яких може пройти турецько-татарська навала. А захистити їх нікому... крім козаків. Десь там є сотні і сотні таких даринок, богданків і лаврінів, які не можуть постояти за себе. Тому я готовий, – хлопець приклав вказівного пальця до лоба, – принаймні розумом. А про бойові вміння судити вам.

–Ще є над чим працювати, немає чого гріха таїти. Але найкращий вчитель – це бій. В одному рейді ти уже побував і не підвів. До другого готовий?

–Так, звичайно, – ледь стримав усмішку Лаврін.

–Тоді ходімо зі мною, – поманив хлопця рукою Дмитро.

–І ти в похід? – насупила брови Даринка. – Знову мене залишаєш?

–Така козацька доля, дитино, – усміхнувся в пишні вуса Дунай. – А ти біжи побався з Оксанкою. І скажи жінкам, що ми повернемось до вечері. На обід нехай не чекають.

–Хм. Завжди одне і теж.

–Ти ж хочеш стати дружиною козака? – усміхнувся Лаврін. – А він також у походи ходитиме. Чи ти хочеш, щоб за твою спідницю тримався усе життя? Це вже буде не козак, а підкаблучник. Тож досить супитись.

Дівчинка ще раз хмикнула зрозумівши, що брат бере її на кпини, обернулась норовливо і показово повільно пішла на подвір’я.

Дмитро йшов мовчки, немов би прогулювався. А на усі запитання Лавріна – куди вони йдуть, лише загадково усміхався і відповідав:

–Побачиш.

Дунай з відкритої місцевості звернув у невелику заплаву. Вода тут прокрадалась в траву. Ноги погружалась у неї по кісточки. Лаврін від несподіванки мало не підстрибнув.

–Що ж ти за козак, що води злякався? – геготнув Дмитро.

Хлопець промовчав і пішов слідом. Глибина заводі не збільшувалась, а подекуди траплялись острівки суші. Попереду виросла стіна очерету. Дунай розвів його пагони руками і пішов. Лаврін послідував слідом. Десь недалеко чулись голоси і монотонне постукування. Через високі зарослі годі було побачити, що відбувається. Та зрештою вони вийшли на розлогий берег. Тут метушились зо два десятка козаків. Усі, як один, роздіті до пояса. Та найбільше вразило Лавріна інше – човен, який витягли на берег.

–Ого, – не втримався хлопець і підбіг ближче.

Борти човна височіли на два з половиною людських зрости, а довжина його сягала близько восьми десяти ліктів.

–Це вона? – із захватом запитав Лаврін, оглядаючись на Дмитра.

–Еге ж, – впер руки в боки Дунай. – Це чайка. Вперше бачиш?

–Так, – хлопець обережно приклав руку до борту, немовби боявся пошкодити човен.

–Так і знав, що ти будеш у захваті.

–Не те слово. Це така міць і краса.

–Що скажеш на те, щоб поплисти на ньому в бій?

–Ви жартуєте. Ви ж жартуєте? – не йняв віри Лаврін.

–Зовсім ні, – задоволено поправив вуса Дмитро. – Кошовий отаман оголосив про вихід до Очакова. А Дмитро Дунай ніколи не відмовляється від морських походів. Люблю я бусурманів пошарпати. А на воді і поготів. Колись, ще замолоду, із гетьманом Самійлом Кішкою ходили штурмувати Акерман, Кілію, Ізмаїл і не тільки. А я був мало що старший від тебе. Звичайно останнє слово за тобою.

–Я за обома руками. Якщо ви вважаєте, що я готовий, тоді я згідний.

–От і добре. Але, щоб плисти, човен потрібно підготовити.

–Кажіть, що робити, – почав скидати сорочку Лаврін.

–Спочатку чистка кіля – дна, щоб човен добре йшов по воді. Чого дивишся? Бери шкребок і до роботи.

Хлопець вхопив інструмент і кинувся до човна. Слизькі водорості були липкими і до останнього чіплялися до деревини. Але Лаврін радів такій праці. Це не просто робота. Це наука. Він знатиме усе, що потрібно про підготовку човна до морського походу.

Дмитро зручно вмостився на березі, витягнув люльку, висік кресалом іскру на тютюн і втягнув молочно-білий дим. Він уважно слідкував за козаками і час-від-часу вказував, що робити.