Розділ 11

Богданко мчав чимдуж брукованими вулицями Брацлава. Цей хлопчина встигав усюди. Його цікавість здавалась надмірною, але у цьому були й позитивні сторони. Про все, що б не відбувалось у місті та його околицях, Богданко дізнавався мало не перший і приносив вісті Василю. Хлопець за час перебування у Брацлаві вивчив і пронишпорив усі вулички, усі закаулки, усі дахи і відкриті горища. Знав місця у яких можна зачаїтись та підслухати кого потрібно. А слухати було що. Шляхта і знать міста біснувалась через те, що мусить утримувати дванадцятитисячну армію. І це б ще півбіди, якби це було коронне військо. А тут зібрались запорожці, яких шляхта вважала більше розбійниками, ніж воїнами, і сільська босота, схизмати, яким дали зброю у руки. А вони куди гірші ніж перші. Лише воля війта, хорошого друга Наливайка і усього козацтва, Романа Тишкевича та боязнь знаті, що по дорозі назад, османське військо все ж нападе на Поділля, змушувало шляхта миритись з присутністю козаків.

–Ану стій! – вхопив за комір Богданка перехожий жовнір. – Куди летиш, хлопче?

–До отамана, Северина, – дивився на того круглими очами хлопець.

–Навіщо такий поспіх?

–Важливі новини.

–То й мені розкажи.

–Та хіба, я знаю вас, пане, щоб таке говорити, – знизав плечами Богданко. – Ну все, відпустіть.

–Розповідай! – гримнув жовнір. – Бо заведу до кого слід. А вони швидко з тебе слова витягнуть. Щось взагалі ти занадто часто в Брацлаві з’являєшся там, де тобі не варто і носа потикати не в свої справи. Знаєш, що з ось такими цікавими хлопцями, як ти може трапитись?

Богданко не відповів, лиш вп’явся зубами у руку солдата так сильно, що аж кров проступила.

–От зараза, – розтиснув кулак жовнір і замахав рукою. – Стояти, я сказав!

Та хлопчина уже мчав так, що й не чув. Та й що там чути? Він вправно прошмигав поміж перехожими міщанами і врешті прибіг до обійстя війта. Козаки на чатах вже звикли до хлопця і не стали зупиняти. Складалось враження, що Богданка знає мало не кожен козак з дванадцятитисячного війська.

–Знов новини приніс? – усміхнувся один чатовий.

–Коли він тільки встигає? – сказав другий.

Та при вході у хату, хлопця уже спинили. Богданко з недорозумінням глянув на козаків і сказав мало не грізним голосом:

–У мене важливі вісті для пана отамана.

–У нього рада з гетьманом. Мусиш почекати, хлопче.

–Часу немає чекати. Вони о-от будуть тут.

–Вибач друже, але нічим не можу зарадити.

Богданко крутнувся на місці, шукаючи можливості, як би донести звістку.

–Як ви не розумієте? – не вгавала хлопець.

–Наказ, нікому не заходити.

–А, щоб вам... – махнув рукою Богданко.

Хлопець вибіг з подвір’я і розглянувся. Він помчав, огинаючи огорожу. В зручному місці вправно перестрибнув тин і опинився у садку позаду хати. Богданко нишком підкрався до вікна і заглянув всередину. За столом сиділи Наливайко, Лобода, Тишкевича, Дунай, Турок, Немова, Полоус і ще кілька полковників, яких хлопець не знав по імені. На столі, вочевидь, лежала карта на, якій Северин щось емоційно показував.

Богданко запримітив стару яблуню, яка своїм гіллям досягала до стріхи. А під жмутами очерету була відкрита ляда. Найкращий шлях всередину. Хлопець вправно видерся на дерево і спритно проповз гілкою. Отвір був якраз того розміру, що треба. Якась мить і Богданко уже пролазив всередину. Але штанина зачепилась за дерево. Хлопець, намагаючись вивільнити ногу, перечелився і гепнувся на дерев’яний, промазаний глиною настил. Він скривився і прислухався. Старшина, у кімнаті знизу, закопошилась. А за мить ляда на горище відчинилась і з’явилась рука з пістолем. Слідом просунолась голова Немови.

–Хто тут? Ану виходь! Інакше стрілятиму.

–Це я, Василю, Богданко.

–Щоб тобі добро було. Ти де тут узявся.

–Чатові не впустили, а у мене вісті важливі. От я і вирішив через горище пробиратись.

–Давай спускайся слідом, – махнув Василь.

–Шпетити будете? – скривився Богданко.

–А, як інакше? Провинився, відповідай.

Хлопець зітхнув і спустився слідом за Немовою. Він винувато опустив голову і втупив погляд у підлогу.

–Ну і, що це за нишпорка? – вдавано грізно сказав Северин.

–Я лише вість хотів, якнайшвидше донести. А іншого шляху не було.

–Що ж це таке важливе, що не могло почекати? – обперся ліктем на стіл Григорій Лобода.

–Пане гетьмане, – глянув Богданко на Лободу, а тоді перевів погляд на Наливайка, – пане отамане, панове полковники, посли від короля їдуть. Уже недалеко від міста.

–З чого ти взяв, що від короля? – звів брови Полоус.

–Та, як? – здивувався хлопець. – Хорогви ж із даля видно.

–Ти диви, який він, – вибив викурену люльку об край стола гетьман.

–Це лише цвіт, – усміхнувся Турок, – а ще й плоди бувають.

Почувся стук у двері.

–Увійдіть, – сказав Тишкевич і підвівся.

Всередину заглянув козак. Один з тих, хто стояв на чатах. Він помітив Богданка і очі його округлились.

–Пане війт, – врешті сказав він, – посли від Сигизмунда другого.

–Та вже знаємо, – один кутик рота Романа Тишкевича піднявся і він глянув на Богданка. – Веди їх до нас.

–Василю, – сказав Северин, – прибери карту зі столу. Спершу послухаємо, що скажуть вельможні посли.

–Якщо знову чекати, – зітхнув Турок, – то я з глузду з’їду. Скільки ж можна тут шаровари протирати? Не для мене це. Мені б кінь і безкрайній степ. Та й шаблею помахати.

–Встигнеш ще, – усміхнувся Наливайко.

За якийсь час всередину увійшли три посла. Їм виділили місця за столом. Ті поважно сіли, а один із них розгорнув лист паперу і почав читати:

«Я, король Польський, великий князь Литовський і Руський, король Швеції, великий герцог Фінляндський, Сігизмунд третій Ваза, розпоряджаюся, наказному гетьману Війська Низового Запорозького, Григорію Лободі, виступити з воїнством своїм у Молдавію. Таким чином позбавити осман підтримки їхніх васалів, молдавського господаря Аарона і волоського господаря Михаїла. В похід виступати не гаючи часу».