Іскри гніву

Розділ 13

До столиці Молдови козацьке військо підійшло через дві доби після тріумфальної битви. Уже заходив вечір. Лобода зупинив військо за милю від міста. До гетьмана з’їхались полковники і дочекавшись Наливайка, стали радитись, як діяти далі.

–Що, браття, пропонуєте? Як будемо діяти? – витяг люльку Лобода, уважно оглядаючи її, ніби вагався чи курити, чи ні.

–Хоч ми і добряче пошматували їх, – задумливо потер підборіддя Полоус, – та тим, що вирвались з оточення, встигли сховатись у фортеці, зможуть втримувати її довгий час.

–Згоден, – кивнув Турок. – Можна йти на приступ, але втрати будуть не аби які.

–Якщо взяти в оточення? – запитливо звів одну брову Немова.

–Скільки ж часу піде на облогу? – закусив губу Федір Полоус.

–Багато, – врешті долучився до розмови Наливайко, – але ложити на цих мурах військо я б волів хіба, коли не буде іншого шляху. Ворог розбитий. Підмоги чекати ні звідки. Господарю волоському Михаілу також не стане, ані сил, ані хоробрості, щоб вдарити нас із тилу.

–То, що ти пропонуєш, Северина? – причмокнув люлькою гетьман.

–Облогу, але з невеликою хитрістю. Почнемо розкладати багаття. Але цієї ночі запалими чверть з тих, які нам необхідні. Під покровом темряви відведемо частину військ на достатню відстань, щоб їх не було видно. А кожного вечора певна кількість козаків буде доєднуватись до війська. А вогнищ будемо палити у кілька разів більше аніж нам потрібні. Те ж саме з шатрами. І звичайно не забуваймо про побудову штурмових споруд. Хто знає, як воно обернеться?

–Хороша ідея впливати таким чином на бойовий запал ворога, – погодився Лобода.

–Згоден, – кивнув Дунай. – Але чи не побачать з мурів, що це всього лиш маневри?

–Таке може трапитись, – хитро усміхнувся Наливайко. – тому по всіх околицях рознесемо чутки, що до наших лав приєднуються все нові і нові загони. І звичайно не забути про коронне військо. Навряд чи воно сюди прибуде, але у Ясах про це не знають.

–Можна і переговірника послати, – глянув на місто в далині Полоус.

–Обов’язково відправимо, але не зараз. Це кине на нас певні підозри. Будемо чекати на їхній крок. Вони повинні просити, а не ми, – твердо сказав Лобода.

День за днем з’являлись нові намети, а з настанням темряви загорілись додаткові вогнища навколо Яс. Так тривало цілий тиждень. Зрештою складалось враження, що козацького війська значно більше, аніж було насправді. А цокання сокир, яке долинало з узлісь, гнітило захисників міста.

Богданко мчав щодуху. Як зазвичай робив, коли ніс якісь важливі вісті. Або ті, які вважав такими. Напрямок був один – до свого опікуна і наставника Немови. Хлопець прожогом залетів у намет. Василь зустрів джуру здивованим поглядом, схиленим над посудиною з водою. Він якраз вмивався. Так вони і стояли, поки полковник не кивнув головою, мовляв кажи, з чим прийшов.

–Гості їдуть.

–Які? – втер обличчя Немова і випростався.

–Австрійці. Герб імператора несуть. Кілька десятків, щонайбільше сотня. Ще далеко були, я чітко не побачив.

–Оце так несподіванка. Йдемо до отамана.

Василь накинув сорочку, оперезався чересом (широкий шкіряний пояс) до якого припнув піхви з шаблею і пхнув за нього пістоля.

Зрештою, Богданко виявився правим. До козацького табору прибули імператорські посланці. Серед них були і три єпископи. Вони принесли з одного боку хороші вісті, з іншого не надто. Османам вдалось взяти два міста – Тата і Естергом. Також обложили Комарно. Але все йшло до того, що останнє вистоїть, а об’єднаному турецько-татарському війську не вистачить сил, щоб просуватись далі. Все ж дві атаки козацьких загонів прорідили їхні ряди і зробили менш боєздатними. Імператорський посол повідомив, що скоріш за все османи, по дорозі назад, планують напасти на Галичину та Волинь. Тому коронне військо під проводом коронного гетьмана Яна Заморського піде охороняти кордони Речі Посполитої. Тож до кінця осені турки точно з’являться на цих землях.

–Час ще є, – сказав Северин.

–Не так багато, як би хотілось, – задумливо потер підборіддя гетьман.

–Якщо розбили Аронове військо, то чому не ведете штурм міста? – запитав посол.

–Так потрібно, – твердо відповів Лобода. – А єпископів для чого притягнули?

–Молдовський господар матиме вибір – загинути, або присягнути імператору Рудольфу другому.

–Навіть так, – звів брови Наливайко, задоволено усміхаючись. – Отже, похід османів може обернутись втратою впливу на ці землі.

–Це буде хорошим результатом, – кивнув посол. – До господаря Валахії Міхаіла уже поїхали переговірники. Він знає про нищівну поразку його спільного з Ароном війська, знає про облогу Яс. Засів у своїй столиці Тягинях (сучасна назва Бендери) і думає, що робити. Пропозиція буде для нього більш ніж спокусливою. Для Арона також.

–Цікавий хід, – погодився Лобода.

–Добре, що ви згідні з цим. Можемо посилати переговірника у Яси?

І гетьман, і отаман, і полковники розуміли, що це лише звучить, як запитання, а насправді являється твердженням.

–Ніяких переговорників ми посилати не будемо, – твердо сказав Лобода. – Вони вважатимуть нас слабкими і всі наші намагання показати свою міць підуть коту під хвіст. Яси вистояти, особливо дізнавшись про повернення своїх сюзеренів.

–Я, – потикав себе у груди вказівним пальцем посол, – посланець Рудольфа другого. І його довірена особа тут.

–Тут ви, за перепрошенням, всього лиш представник, – прошипів гетьман. – І якщо сам імператор звертався до нас, козацтва, з проханням допомоги у боротьбі з османами, то і нам вирішувати, як це робити. Второпали, пане посол?

Той вирячив свої вилупкуваті очі, затряс круглими звисаючими, немов у бульдога, щоками і двома підборіддями, лютуючи. Але не вимовив ані слова. Натомість рвучко обернувся, потягнув полу плаща і пішов геть. Свита почимчикувала слідом.

Минали дні за днями. Козацьке військо маневрувало навколо міста і навіть пішло на два пробних штурми, щоб промацати оборону ворога. Вона виявилась досить міцною і добре підготовленою до бою. В результаті кількох боїв, а особливо нічних вилазок, вдалось взяти під контроль північну частину міста. Народ хлинув до фортеці. Але вона не була надто великою, щоб прихистити усіх. Тому доводилось рятуватись втечею. Паніка завжди затуманює розум. Так трапилось і цього разу. Люд з незахоплених частин міста почав утікати. До кінця жовтня козаки зайняли Яси повністю. Залишалась лише фортеця. Та Лобода вирішив не битись лобом об мури. Хоч посол з єпископами, незвиклі довго перебувати у настільки незручних умовах на протязі довгого часу, уже відчутно нервували. Навіть стали погрожувати карою чи то від імператора Австрії, чи то від короля Речі Посполитої. Дійшло до того, що козацька старшина, як то Наливайко, Полоус чи Турок почали брати австрійців на кпини. Від чого ті ще більше сатаніли, але все ж затикались на день-другий.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше