* * *

         Заспокоїтися не вдавалося навіть після заспокійливих крапель удома. Всю ніч майже не спала. Зранку, як планувала, пішла до онкологічного диспансеру забрати історію хвороби покійної матері. Востаннє живу, усміхнену і ще на ногах, з прощальними змахами руки, Марина бачила її саме у вікні цього будинку. Очі знову набралися по вінця сліз.

         Лікар, пацієнткою якого була мати, виявився зайнятим, тому довелося  чекати. Присіла в затишному холі, де біля вікна тихо розмовляли двоє: вишукана дама десь її віку та голомозий хлопець, син, мабуть. Його крайня виснаженість та суцільна лисина свідчили про страшний діагноз та пройдені сеанси хіміотерапії.  Аби чимсь себе зайняти, сягнула за власною крихітною збірочкою поезій, яка завжди була на дні її сумочки. Та за якусь хвилину-другу недоречна людська цікавість, хоча й не без співчуття, заставила скосити погляд до вікна і приглянутися до хлопця. Він це одразу відчув, повернув голову і неймовірна глибина бездоганної голубизни ввірвалася в її ракурс. Неприродно великі, мабуть, через худизну лиця та синці довкола очі хлопця ковзнули по ній, мов падаюча з небозводу зірка, на останній жест якої, навіть не встигли загадати бажання.  Де вона їх бачила? Де? Ну де ж? Дама, дрібно здригаючи пишною зачіскою, щось натхненно і підбадьорливо промовляла в ці незвичайні очі, які блудили поглядом не кліпаючи. З’явився, мабуть, їхній лікар і покликав жінку. Хлопець залишився сам. Марина набралася сміливості і підійшла.

         - Добрий день.

         Він тяжко звів на неї відречений погляд, що мимовільно перетікаючи через зів’ялі вінця стонклих на пелюстя повік, розмивав і без того убуле обличчя. Хоч на привітання відповів не одразу, та упізнав її швидше, аніж вона його. І заквапився геть.

         Ну ось! Навіть саме життя уже стає бездарним графоманом, продукуючи  надокучливі мильно-слізливі драми із одночасним випиханням їх в ефіри людських доль. Мабуть, ось-ось що перейде на модні тепер шоу, наприклад: «Фактор-хрест» чи «Апокаліпсис має фал», або «Грації трун», чи «Міняю остогидлість на саркому». Людям було б не гидко на таке дивитися, лиш би не зносити на власній шкурі, хоча більшість продовжує вважати, що  Десь Хтось цього не питає…

         - Хвилиночку, будь ласка…

         - Що вам треба? – обернувся, щоб грубо і прямо спитати, аж вона поточилася.

         - Я… Я хотіла сказати…

         - Ми колись з вами вже наговорилися, пані. Тепер я, такий, як вам було треба: і немічний, і інвалід, і взагалі не жилець. Можете насолоджуватися  розповідями про те, як за вас самі небеса покарали хама.

         - Велика радість! - раптом неабияк осміліла Марина. - Знаєш – мені не дивно, але ти! Як ти мене прикру, підстаркувату, і запам’ятав? Може, це знак?

         Його обличчя раптом ожило від неабиякого подиву. Тепер уже він не знав, що сказати.

         - Прошу тебе, присядь, - торкнулася його руки, сама із себе такого не сподіваючись. – Я повинна розповісти тобі щось, як на мене, дуже важливе.

         - Мені? Ви?

         - Будь ласка…

         - Поради-співчуття?

         - Ні, я сама ними сита по горло.

         - А-а, не подумав, що ви тут теж чомусь… Хоча, чому?.. Ви ж лікар…

         - Тут лежала моя мати.

         - Ясно.

         - Знаєш, поети – люди дивакуваті, тому я…

         - А ви ще й поетка! – вкрай глумливо зреагував він.

- Так. Я пишу вірші і, вибач, ніколи не була лікарем.

         - Що? Як це – ніколи? – вражено дивився він на неї. Та за мить все осяг. – Ясно. Вірші… Пані, я ненавиджу вірші!                                                               

         - Усе значно прозаїчніше. Дозволь розповісти тобі історію,  яка сталася в Америці з маленьким хлопчиком, в якого виявили пухлину в мозку.

         - Звідки ви знаєте, що моя пухлина саме в мозку? – натяглося струною його худе тіло.

         - Клянуся, дізналася щойно, з твоїх уст.

         - Ну-ну? – була вже трохи заскоченою його згода слухати. – І те, що ви мені розкажете, мало б мені якось допомогти чи не так?

         - Так. Інакше я б цього не робила.

         - Як це допомогло вашій матері? Надіюся – вона вже здорова? – метала чорні іскорки його іронія.