2

    Якщо бути відвертим до кінця, то в такі моменти Пашка її просто лякав. Він розумний, адекватний чоловік, але характер його таки вибухонебезпечний. Треба вміти до нього підійти, і знати коли і що сказати. Але її він не ображає, а отже – прижились, притерлись.

    Того дня,  після всього того інциденту з клоуном, він повернувся в ліжко, відіспався, як слід, і помандрував на свою роботу виконувати плани, просувати проекти. Яна залишилась готувати вечерю і відпочивати.

    Нога ще боліла, зате синці зійшли майже всі. Почувала себе живою живісінькою, отож ніяк не могла збагнути, чому мама не дозволяє Асю забрати додому. Без Асі квартира порожня, чужа.

    Досі картала себе за те, що тоді, місяць тому, в той роковий день дозволила собі її залишити в квартирі одну. Але ж хто міг знати, що таке станеться? День собі був, як день. Готувала вечерю. Успішно відвоювала у сусідського Сергія право слухати музику на повну потужність (до 23:00 можна, то ж коли прийшов сперечатись, відправила його куди подальше). І врешті виявила, що закінчився чай. Заглянула в дитячу кімнату. Ася дивилась мультфільми. Все тихо і спокійно. Що може статись? Накинула на плечі легку курточку, замкнула дитину на ключ і побігла в сусідський магазин. А коли поверталась назад, хтось ударив її по спині чимось важким…

«… Ви знаєте, мене не били, мене вбивали, - пізніше, уже прийшовши до тями, писала вона в Інстаграмі, лежачи на лікарняному ліжку. - Ногами, дерев’яною битою… Мене били в живіт, по голові, спині… Досі не вірю, що вижила…»

    Все, не згадувати…

    Страшно просто подумати, що було б, якби не надійшла Василина Миколаївна. ЇЇ очевидно й налякався отой покидьок. Втік. Яна ще встигла прошептати одне слово «Ася» і втратила свідомість. Далі прийшла до тями аж у лікарні.

    Телефонний дзвінок зазвучав дуже невчасно. Вернув в реальність, в сьогодення. Яна саме вимкнула плиту, закуталась у тепленьке простирадло, і знайшла фільм, який збиралась подивитись. Але ж – а раптом хтось по роботі? Її й так кілька тижнів підміняла Лариса. Дівчина вона хороша – але як фітнес-тренер. У роботі ж Яни вона втратила кілька крутих проектів, а заразом – клієнтів.

   Та в мобільному почувсь мелодійний голос Василини Миколаївни.

- Яночко, - проспівала сусідка, - а ти не вколиш мене зараз? Бо так не добре, а Андрія вдома нема. У ліхта того я боюсь сама сідати…

   Ну, ясно, ясно. Картина стандартна. Як вона й обходилась без Яни до того випадку з ліфтом? Вся справа в тому, що у Василини Миколаївни – астма. Коли починались такі приступи, яких вона не могла зняти за допомогою інгалятора, то синуля віз її на восьмий етаж. Там якась медична сестра живе – Яна навіть не знала хто саме. Але ж одного разу вони втрьох у тому ліфті й застрягли. Світло просто вимкнули комунальники, бо якісь роботи виконували, а тут хоч сідай і плач. Темно, і Василина Миколаївна задихається. Отак і познайомились із сусідами з третього поверху, бо відколи Яна в цьому будинку поселилась, то й ні з ким досі не спілкувалась.

- Давайте я вколю, раз така справа, - стенула плечима тоді, у ліфті,  Яна. – Я не медична сестра, але досвід в тому ділі давно маю. Лиш Вам прийдеться мені підсвітити.

    Останні слова Андрію Петровичу адресувались. Отак з тих пір, Василина Миколаївна Яну ангелом своїм і називає. Щоправда, тепер приступи астми у старенької Яна знімає ще частіше чим та медична сестра з восьмого поверху.

    Всунула ноги у рожеві тапки, вилізла з-під простирадла і пішла рятувати сусідку.

«Зараз знову якимось пиріжком пригостить», - подумала, бо так завжди і буває.

    Ну, так би мовити 1:1. Миколаївна Яну врятувала від покидька, Яна Миколаївну рятує від астми. Подумати тільки – усе відбулося у дворі дев’ятиповерхового будинку, і ніхто нічого не чув і не бачив. Хоч би крикнув хтось щось із балкона, хоч би яблуком якимось пожбурив у злочинця, щоб сполохати. Ні! Ніхто, бачте, не чув. Яна аж горло тоді зірвала, так кричала і верещала. Три дні після того взагалі говорити не могла. А потім ще кілька днів лише шептала. Страшно і образливо. Хай вона в цьому будинку живе не так довго – може, якихось пів року, але ж вона жива людина.

- Яночка, ангел мій, - почулось уже з порога, і Яна одразу зрозуміла, що сьогодні справа таки  не в здоров’ї старенької.

    Миколаївній дуже вже ж кортіло зняти у Яни інтерв’ю стосовно того ранкового клоуна. Хоч бери і щось їм всім придумай. Хіба ж вона знала, що то вийшла за оказія? Очевидно, той бідолага помилився адресом. Правда так співпало – він шукав саме Пашу… Ну, буває, буває.

- То що, Миколаївна? – усміхнулась Яна. – Будемо колоти чи на цей раз Вашу недугу я вгамувала інформацією?

    Миколаївна навіть не зашарілась з того всього. Ніби то абсолютно нормально, що вона хоче знати все, завжди, і про всіх. Всунула Яні на прощання кілька гарячих пиріжків і побажала гарного вечора.

    Та якщо вже день почався із клоунади, то йому аж ніяк не судилось бути гарним. Яна й не встигла піднятись на свій етаж, як відчинились двері ліфту і на третій поверх явивсь Андрій Петрович.

- Таки визвала Вас, - він на мить завмер, а тоді осуджуюче помахав головою. – Яна, я Вас дуже прошу, давайте домовимось про оплату Вашої праці. Мені ж не зручно. Мама просто не знає, що її медичній сестрі з восьмого поверху я теж платив.

- Все нормально,-  відмахнулась Яна, продовжуючи підніматись по сходах. – Ваша мама сьогодні мене визвала просто, щоб пригостити пирогами і розпитати про ранкового клоуна.

- І тим не менш, останнім часом…

- Андрій Петрович, - Яна перехилилась через перила і глянула на нього з четвертого поверху. – Я буду вдячна, якщо ми закриєму цю тему зараз і назавжди.

    Двері ліфту знову відкрились і Яна різко оглянулась.

- Ні, ми ще повернемось до цієї розмови, - прозвучало з уст того нестерпного Петровича і брови Паші, який щойно вийшов з ліфту нервово сіпнулись.