Сльози на землю не падають

5

    Яна чи ж не вдесяте обіцяла собі, що ця ранкова кава – остання. Лариса так чітко привчила її до правильного раціону, що останніх два роки зранку була не кава, а склянка води. Потім – каша. Можливо, з яєчком, можливо, з курятиною, може – кілька горішків. Головне – зранку білки! А через цей прикрий випадок – розкисла не по дитячому. І кава знову в раціоні з’явилась, і, що там гріха таїти, до лікарняної баланди додавала і цукерки жменями, навіть макарон і круасани. Спортсмени повинні жити несмачно, це вона знала і добре пам’ятала, але будучи закованою в гіпс, мусила якось рятуватись від депресій.

    Провела Пашку до дверей, замкнула за ним замок і гайда до своєї запашної чашечки. Ах, як чудово, що її робочий день розпочинається о десятій ранку, а не о восьмій, як у її коханного.

    На всю квартиру дзенькнув дверний дзвінок. Губи скривились хитренькою посмішкою. Мабуть, Паша знову забув мобільного. Це у нього традиція така. Зараз скаже, що повернувся, бо дуже закортіло її поцілувати, а потім, ніби, між іншим, і признається, що забув телефон.

    Та за дверима стояв Андрій Петрович.

- Акула рекламного бізнесу і рожева піжама… - він хмикнув і вперся в одвірок. – Сильно!

- А Ви думали, я сплю в діловому костюмі? – ляпнула перше, що спало на думку.

    Гарячково згадувала – мейк на фізіономії хоч є? Ах, є, сьогодні ж вона в нюдових тонах. Правда на голові досі шухер, і ця піжама махната з кролячими вушками на капішоні і куценьким хвостиком на попі…

- Я думав, акули сплять оголені… - сказав він і якось так дивно глянув на неї, ніби за дві секунди триста раз пошкодував за ці слова.

    Щоб таке в’їдливе йому відповісти…

    Не встигла. Андрій Петрович раптово обійняв її обома руками і поцілував її губи. Десь унизу живота усі нутрощі раптово стали важким каменем. Гарячим. Скільки тривав той поцілунок? Секунду чи вічність? Андрій Петрович уже дивився в її очі, а вона все боялась вдихнути.

- Цього … не було, - ледве вимовила і заперечно помахала головою. – Мій мозок відмовляється вірити.

- Вибач. Так вийшло. Я почну спочатку.

    Він поспішно вийшов, зачинив двері і моментально натис кнопку дверного дзвінка.

- Клоун, - прошептала все ще ошелешена Яна, взялась руками за скроні. – Господи, яка клоунада.

- Можна? – уже знову прочинив двері Андрій Петрович і заглянув в квартиру.

   Яна дивилась на все це, як на театр абсурду. Унизу живота просто нило. Дуже дивно і дуже нав’язливо.

- Давай поговоримо, - почула ще його голос.

- Я на роботу збираюсь. Поспішаю.

- Не правда, - перебив її Петрович, примруживши очі. – Ти завжди виходиш о дев’ятій. Зараз же – навіть не восьма.

    Такий різкий перехід на «ти» різав слух. Господи, хай іде звідси! Що йому треба?

- Мені Лариса сказала, що ти шукаєш тренера для ЛФК і для курсів самооборони, - здається, він шукав її погляд, але вона вперто дивилася в підлогу. – Я можу…

- Я шукаю тренера-дівчину, - відмахнулась різко Яна.

- Яна, - він важко зітхнув, - ти постійно прибігаєш знімати приступи моїй мамі. Дай можливість хоч якось тобі віддячити. Або я тобі платитиму кошти…

- Мені не треба Ваші кошти! – процідила крізь зуби, - і я не хочу тренуватись із Вами. Тим більш, після…

- Чшшш, - він приклав пальця до її губ. – Нічого ж не було. Ти сама сказала – нічого не було!

- Слухайте, я, правда, поспішаю. – Яна взялась однією рукою за двері, демонстративно показуючи тим жестом, що йому пора. – Ще одягнутись… І кава моя через Вас остигла…

- Можеш до мене звертатись на «ти»?

- Не можу, Андрій Петрович. Все, мені треба щоб Ви пішли. Зараз.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше