10

  Взялась  до ти тих тренувань лишень через 2 дні. Скільки роботи навалилось, що й не дозволяла собі витрачати час  на себе. А того вечора Пашка телефонним дзвінком повідомив, що затримається на роботі. День за плечима такий препаскудний – хотілось просто розслабитись. Ото й відкрила знову вайбер із тим списком вправ.

    Сьогодні у відділок визивали. Показали відео, яке зняла камера із магазину, що по інший бік дороги від її будинку. Правоохоронець усе вдивлявся в очі Яни з надією, що вона впізнає того, хто її бив. Якесь моральне знущання. Навколо цвітуть вишні, по дорозі проїжджають машини, проходять поодинокі люди, і нікому нема діла, що посеред двору якийсь покидьок нещадно б’є дівчину. Як його впізнати? І відео не найвищої якості, і сам мерзотник у чорній спортивній куртці, з накиненим капюшоном. Щоправда, капюшон білого кольору, але хіба то орієнтир? Це може бути капюшон від светру, який одягнений під куртку. Та, навіть, якщо вона коли-небудь зустріне когось у куртці такого дизайну, хіба матиме право висунути якісь претензії? Авжеж – ні! Та куртка – не ексклюзив. Це відео – не зачіпка, а лише сіль на її рани.

    Заткнула вуха наушниками, вмикнула вічно-живу і легендарну Арію і «go» до праці. Та праця тривала не так довго, як хотілося б. В якийсь момент щось так заклинило у спині, що Яна буквально завила від болю. Чи то відлуння минулих травм, чи ж щось вона не правильно виконала із тих вправ, які прислав їй Андрій Петрович, але біль так шалено наростав з кожним її порухом, що власний мозок закричав викликати швидку. Негайно! Ті рятівні кроки вона зробила, але на це пішли останні її сили. Біль у спині давив на легені. Дихати стало дуже важко. Вдихнути на повні груди – нереально. Яна уже просто лежала на спині на підлозі коли набирала номер швидкої.

    Вони стільки всього питали… Стільки лишнього, абсолютно не суттєвого в цю хвилину…

- Мені 28… Тисне щось у спині, але я вже не можу рухатись, бо від кожного руху стає ще важче дихати… Та ну яка різниця?  В рекламному агентстві Арт Ап працюю. Ви там що, травмовані на голову всі разом? Я зараз втрачу свідомість!

    Відбивши дзвінок, просто заридала. Нестерпна, шалена, гостра і  пронизлива біль справді вперто хотіла позбавити її свідомості. Вона знайшла у списку контактів номер Паші. Натисла на виклик. Але його телефон був поза зоною досяжності. Набирала ще і ще, але ж ні – марно. Спробувала ще раз зробити глибокий вдих і відчула, як її тіло ніби одночасно прокололи мільйонами шпильок. Здавалось, наразі ще  гірше, ніж після тих побоїв. Тоді вона хоч встигла почути голос Василини Миколаївни, то ж дозволила собі забутись. А зараз до горла підкочувалась нудота, сили покидали, у голову лізли дурні думки. Час тягнувся так довго, що надії на порятунок уже геть не залишилось, коли врешті пролунав дверний дзвінок.

    Дідько!

    ДВЕРНИЙ ДЗВІНОК!

    Хто відчинить ті кляті двері, якщо вона не може зробити й кроку? Захникала, вмивалась сльозами. Намагалась абстрагуватись від болю і хоча б доповзти до вхідних дверей. Ні! Це нереально. Дзвінок все лунав раз за разом, а Яна просто чітко усвідомлювала, що в якусь мить вони запишуть до свого зошита, що це був помилковий виклик і поїдуть геть. Набрала номер швидкої.

- Я викликала швидку, - ледве видушувала з себе кожне слово. – Бригада під дверима, але я не можу рухатись. Я не можу відчинити двері… Яна! Мене звати Яна! 28 років… Рекламне агентство Арт Ап… Та ну ви дибіли всі там поголовно? Ні, ні у кого більше нема ключа! Я не знаю, придумайте щось! Хоч і підірвіть до чорта ці двері!..  Ну то пришліть когось. Не знаю, НЕ ЗНАЮ! Будь-якого  криворукого дибіла, який зможе винести ці двері нафік!

    Ааааа! Біль. БІЛЬ! БІЛЬ! Ще раз спробувала знову набрати Пашу. Безрезультатно. Стихли звуки дверного дзвінка. Натомість періодично щось гупало у двері. Якщо вони думають, що виламають її двері, то так вона тут і помре. Цих дверей не виламає ніхто – в тому Яна була впевнена.

    Завібрував мобільний. Попри надію і таке величезне бажання, то телефонував не Пашка.

- Де ти? – почувсь голос Андрія Петровича. – Тобі виламують двері.

- Знаю. – Процідила крізь зуби, просто таки зі всіх сил тамуючи стогін. – Лиш вони скоріше там подохнуть, чим виламають мої двері!

- Добре, я зараз принесу болгарку. У мене є довга переноска.

- Андрій Петрович, - прошипіла майже з останніх сил Яна. – Мої двері коштують більше ніж вся Ваша квартира!

- Купиш ще одні, - він, здається, біг, бо захекався. – Стоп. А вікно? У тебе випадково не відчинене зараз хоча б одне вікно?

    Відчиненим був балкон. Яна відчинила його перед тренуванням, бо знала, як спекотно може стати від тієї добірки вправ.

- Балкон, - відповіла уже зовсім тихо. – Але я живу на четвертому поверсі!

    Це було останнє, що вона змогла сказати. Організм таки здався і Яна втратила свідомість. Про те, що лікарі, за дорученням Андрія Петровича, викликали пожежну машину вона дізнається потім. Про те, що у неї вискочив диск і защемило хребці – теж.

   Прийшла до тями уже після того, як, забравшись через вікно, Андрій Петрович відчинив квартиру з середини. Лікарі уже встигли «підкоректувати» її спину і одягнути спеціальний бандаж.

- Віддасте цьому пану кошти за бандаж, - проговорив огрядний лікар, що сидів поряд і щось писав у великому журналі. – Він бігав у аптеку, купив.

- Ми з цим розберемось, - буркнув невдоволено Андрій Петрович.

- Паша є? – запитала тихо Яна.

    Почувала себе кволо, але дихати було значно легше. Загалом, якщо не рухатись, то почувала себе цілком добре.

    У відповідь, Андрій Петрович лише похитав головою.

- Отже, Яна Володимирівна, - звернув на себе увагу лікар, – я пропоную Вам зараз поїхати з нами.

- О, Господи, тільки не це, -  простогнала Яна і закотила очі. – Я лишень тиждень, як приїхала додому з лікарні, в якій провела цілий місяць. Мене нудить від однієї згадки  про ту огидну лікарняну баланду!