12

    Так, так, так. Все треба спланувати розумно і звечора. Завтра треба об’їхати всі музичні школи, школи мистецтв і всі дитячі клуби, де мамочки годинами сидять у коридорах, дочікуючись свого чада з того чи іншого гуртка. Треба домовитись зі всіма адмінами цих організацій, щоб у таких коридорах з місяць повисіли оголошення із графіком роботи і локаціями її промоутерів по товарах для творчості. Такого ще не практикували, але повинно спрацювати. Мамочки все одно там не мають чим зайнятись. Хай би читали.

    Загуглила в інтернеті всі адреси і широко заусміхалась. Біля кожного такого закладу у радіусі 100-300 м завтра зранку працюватиме той чи інший її промоутер. А значить, у кожного із них завтра прибавиться плюс одне спец завдання. Розіслала повідомлення їм з інформацією хто і куди завтра має вирватись і про що домовитись. Якщо якісь проблеми – нехай телефонують їй.

    Але Яна знала – проблем не буде. Просто дуже  хотілось завтра довше поспати. Вночі проведе свого Пашечку в далеку дорогу, а потім, поки Артемчик щиро ввіруватиме в те, що вона ганяє по музичних школах, Яночка ніжитиметься в перинах свого новенького ліжечка, і відчуватиме виключно райську насолоду з того всього.

    Хто ж знав, що о дев’ятій нуль дев’ять якась мерзота припхнеться на четвертий поверх і натисне свого пальця в її дверний дзвінок.

- Я собі спланувла цей сон! – бурчала Яна, вишкрібаючи своє тіло з-під ковдри. – Дідько, я все ідеально спланувала!

    За дверима стояв Андрій Петрович.

- І чому я не здивована? - нервово хмикнула вона, незграбно пригладивши волосся.

- Що сталося? Ти проспала? Чому ти не вийшла, як завше, на роботу о дев’ятій ранку? – посипались запитання з його вуст.

- Андрій Петрович, а може це взагалі не Ваше діло?

- Я… Я не знав що думати, – проговорив він. – Я так і не побачив, щоб зранку на свою роботу вийшов твій Паша. Ти з квартири теж досі не вийшла. Після того випадку, коли до тебе не могла потрапити швидка, я…

- Андрій Петрович, - знову зупинила його Яна. – Припустимо, що у мене сьогодні вихідний. Паша вночі поїхав в командировку. Я планувала виспатись. І Ви знову все зіпсували! Даруйте, але це починає суттєво дратувати. Давайте ми домовимось про те, що наші контакти  Ви зведете до мінімуму. Окей? Я безмежно вдячна Вам за турботу, але зрозумійте, я – інтроверт. Ясно? Ну  не люблю я посторонніх людей у своєму житті і у своїй голові. Життя стає не смачним, коли відхиляється від мого особистісного плану. Мені треба час для цілковитої тиші і самоізоляції. Ви ж – лікар. Маєте зрозуміти. Такі, як я саме так морально відновлюються…

    Та ввечері він всеодно прийшов.

- Що знову? – уже абсолютно не приховуючи свого роздратування у голосі запитала Яна.

- Я прийшов тобі зробити масаж, - так просто сказав він, і ввійшов у середину, оминаючи її шоковану постать. – Хоча було б значно краще, якби ми спустились до мене. У мене є кушетка.

- Андрій Петрович, я навіть не буду цього коментувати, - важко зітхнула вона, похитавши головою. - Давайте просто зробимо вигляд, що цей жарт вдався і просто ідіть геть.

- Яна, я тобі як лікар говорю,  а не як хлопчик, що ти вимахуєшся, як дівуля малолітня! Чи ти хочеш усе затягнути до ще більших проблем? Масаж і спеціальні вправи обов’язково!

- Ви що думаєте, я вже зовсім дурепа? – Яна вказала на нього пальцем. – Думаєте я не розумію, чого Ви прибігли тоді, коли в квартирі нема Паші? Чи Ви думаєте, що у мене настільки куряча пам’ять, щоб забути той поцілунок?

- Тоді нічого не було! – перебив він її і підійшов на крок ближче. – Поцілунок – це отак.

    І його губи торкнулись її вуст. Ні, не так – його всесвіт порушив усі грані її особистісно-допустимого простору! Язик проник до рота, не даючи можливості вирватись, закричати, зупинити його. Без романтики, лірики і ніжностей. Владно і шалено. Самовпевнено і якось грішно, навіжено, шокуюче. Вона робила кроки назад, але він ті кроки повторював. Врешті, її плечі вперлись у стіну.

- Оце називається поцілунок, - проговорив він, коли його руки уже були по  по обидві сторони від її обличчя. – А тоді нічого не було.

    Підморгнув. Стенув плечима. Яна не знала, що казати. Вона не відчувала в собі ні роздратування, ні пристрасті. Лише шум, як від зламаного телевізора, у якому збились усі налаштування.

- Ти ж знаєш - я можу продовжити, - проговорив знову він. – Але пропоную просто домовитись – ти знатимеш, про те, що якщо раптом ти захочеш… то я тобі буду радий. І навпаки - якщо захочу я ( а я хочу вже), то я не забуватиму, про те, що у тебе є Паша.

- Ця схема на грані, - хмикнула Яна.

- Я сподівався, що ти заціниш, - знову стенув плечима він. – Мир?

- Припустимо.

- Тоді давай спускайся до мене. Я зроблю тобі масаж і свято запевню себе, що розрахувався за твою допомогу моїй мамі.