14

    Організм просив паузу. Усамітнення. Ізоляції. Мовчати. Дихати. Вгамовуватись. Пити каву. Годинами дивитись у вікно. Не чути дверного дзвінка, телефону, биття серця.

- Ти справді зайнята, чи просто ігноруєш? – написав Андрій Петрович у вайбері. – Дай знати чи все добре… О 18:00 я викличу знову пожежну і будемо вибивати скло.

    То була неділя. Останній день перед будніми. Господи, що він хоче? Хай дасть їй спокій!

- Я жива. Хочу помовчати, – відписала.

- Сьогодні треба позайматись, - одразу прийшло повідомлення від нього.

- Завтра.

- Треба сьогодні.

- Завтра, сказала Вам.

    О 18:00 почула стукіт в двері. Нетиповий. Ніби стукали, наперед знаючи, що це надовго. Удари періодичностю в 3 секунди. Гуп, і три довгих секунди тиша, знову – гуп і тиша, знову, знову, знову…

    Підійшла до дверей. Підглянула. Він. Присіла, спершись у ті двері спиною. Гуп, гуп, гуп… Знову, знову, знову.

    Чому внутрішнє стерво причаїлось? Куди розлетілись гострі слова з її голови? Що йому рявкнути? Може щось написати?

    Ні…

    Відчинила двері…

    Обоє мовчали і дивились один одному в очі. Мабуть, цілу хвилину. А тоді Яна зітхнула і спробувала знову ті двері зачинити, та його пальці торкнулися її долоні.

- Я повитирав пил, помив вікна, пропилососив усю квартиру і, навіть, витріпав килим, - сказав.

- У моєму мозку зараз паніка, - відповіла вона.

- Залиш це мені, - він зайшов у її квартиру, зачинив двері і сперся у них спиною. – Живи, як і жила, але не пали всі мости. Я хочу іноді тобою дихати, бачити. Крадькома… Дай мені це.

- Так і було б, якби Ви не розкрили всі карти.

- Я мав спробувати.

- Андрій Петрович, ця розмова є не справедливою по відношенню до мого Паші.

- Хто-зна, - стенув плечима він. – Якщо ти обманюєш СЕБЕ, то саме цей обман і є несправедливим по відношенню до нього.

- Як мені в цьому розібратись, якщо Ви не даєте мені простору?

- Отже, все таки сумніваєшся…

- Господи, - зітхнула вона і взялася руками за скроні. – Просто йдіть.

- У нас сьогодні тренування, - все так же незворушно говорив Андрій Петрович.

- Я не займатимусь із Вами, коли приїде Паша, - процідила вона крізь зуби. - Ви ж знаєте. Нащо усе це зараз?

- Важливе кожне тренування…

    За пів години, вона вже робила випади, нахили, присідання. Здалось, що він ще вимогливіший чим Лариса. Або тіло просто відвикло від таких навантажень. У голові діялось Бог-зна що. Його рука десь поміж її лопаток, на талії, коло колін... Критична близькість. Недозволена руйнація принципів.

- Нижче, Яна… Ще раз! Давай, давай – ще трішки…

    Щось трактувалось, як його знущання, щось -  як справді професіоналізм. Але як би не було важко, вона заставляла себе подумки повторювати одне і те ж: «Я зможу, я зроблю, ще трішки!» Він не побачить у ній ні краплі слабкості! Ніхто не побачить.

- А тепер біжи у душ, - нарешті сказав він. -  Після душу – білки! Обов’язково! Не забудь. Зробиш фото, і скинеш мені!

- Білки? Ввечері?

- Роби, що тобі кажу! – рявкнув він і пішов.

    Господи, пішов… Усе тіло нило від виснаження. Було таке відчуття, ніби вона заслужила крихту чогось шкідливого і забороненого. Попрацювала ж, не шкодуючи сил… Та за ту працю не така ціна. Божевілля. Нехай приїде Паша, бо це все божевілля. Дичавіє без нього. Втрачає захисну здатність від спокус. Непотрібні, токсичні сумніви. Щось святе і високе заливається брудом. Як соромно з того всього. Як дико. Як солодко. Гостро. Чуттєво і пронизливо…