16

- Що це за ковбаса, ти мені скажи? – Андрій Петрович з’явився якось так раптово і так нізвідки, що в Яни, навіть, з’явилось відчуття дежавю.

Отаким «всюди» був колись її Паша. Треба сказати, що Паші Яна на той час дісталась у стані «всі мужики козли і нащо вони треба…». Але він витримав усе, вилікував її душу і тепер вони разом.

- Це не мені, - буркнула Яна і вкинула ще у свого возика декілька щойно зважених бананів.

    Потягнуло ж її до цього супермаркету. У радіусі 300 метрів навколо їхнього будинку два супермаркета і ще три невеличких продуктових магазинчики. Але ж таки треба було обом вибрати саме це місце і зустрітись.

- А кому? Ти чекаєш на гостей?

    Обурення на мить скувало усе її тіло.

- Андрій Петрович, - буркнула. – Ми домовлялись, що Ви зведете до мінімуму Вашу присутність у моєму житті. Було таке? Було! Тому, доброго дня. Рада Вас бачити. На все добре.

    Яна демонстративно розвернула свого возика з продуктами і рушила геть від нього.

    Досить  на сьогодні стресів. Ще не охолола після розмови з Олегом. Він, бачте, не бачить реальності втілення її ідеї.

- А для чого тобі взагалі ця реконструкція? – вкинув запитання з хитренькою посмішкою на вустах.

- Тому що нашому клієнту таким чином із нами буде комфортніше співпрацювати, - відповіла, не задумуючись. – Ну і ті, хто залишаться, а залишаться найсильніші, матимуть більшу зарплату.

- Це щось новеньке, - почухав носа Олег. – Перший раз чую від тебе слово про зарплату. Завжди думав, що тебе достатньо забезпечує чоловік.

    Оця його цинічність, як візитна карточка. Невже в її поведінці є хоч крапля натяку на те, що вона може обрати золоту клітку замість волі і фінансової незалежності?

- Справа не в забезпеченості, - прошипіла крізь зуби. – Справа в тому, як я оцінюю свій час і свої сили. Мені треба самореалізація.

    Але кому вона це розказувала? Він знову розмотував цукерка і це так дратувало, що аж починало чухатись усе тіло.

    Цукерки! Точно, треба ще купити цукерок!

- Яна, у тебе повний візок швидких вуглеводів! – знову почувсь Андрій Петрович, коли Яна уже відходила від каси. – Скажи, що ти цих сардельок їсти не будеш?

- Я ж сказала – це не мені, - з притиском проговорила кожне слово Яна.

Зупинившись коло спеціального столика, почала перепаковувати продукти у пакет.

- Я допоможу нести, - сказав він, коли Яна врешті справилась із тим заняттям.

   Важко зітхнула. Як його відмахнути? Вимкнути?

   Він одурманював її день, її принципи. Уже вхопив пакети і мовчки пішов до виходу, а Яна лише дихала. Миттю цією дихала. Бо в ній була якась досі невідома їй приправа. Щось із шлейфом і дивними нотами. І вітер у думці. Знову важко зітхнула і буквально побігла за ним. Розуміла – понесе ж пакети до свого автомобіля, але це їй ну зовсім не підходило. Не зараз! Не треба!

- Сідай, - просто сказав він, коли її покупки були спаковані в багажник.

- Андрій Петрович, - вона намагалась дати своєму голосу залізного відтінку. – Я ж сказала - ці продукти  не мені. Я з ними іду у цей будинок.

Вона спокійно вказала рукою на сусідній будинок і закусила губу.

- А може досить?  - він підійшов трохи ближче і вперся у свою машину спиною. – Нема нічого поганого в тому, що сусід підвезе тебе до будинку. Я все одно їду в ту сторону. Натомість, отака твоя дика поведінка дуже красномовна, як для того, хто трохи прожив… Не задумувалась?

- Поведінка, - повторила Яна і пхикнула. – Давайте сюди пакети мої, філософ! Тут живе близька мені людина. Ці продукти їй. Не більше, не менше!

- Ага, - мугикнув він і стиха засміявся. – Ну добре, як хочеш. Можемо пограти і в таку гру.

    Витяг пакети з багажника і поглядом вказав на будинок.

- Показуй, який під’їзд.

- Я не хочу, щоб Вас бачили зі мною! – прошипіла крізь зуби, спробувавши видерти з його рук пакети. – Я не хочу лишніх запитань, пояснень і проблем! Андрій Петрович, я не люблю незапланованого втручання у моє життя.

- Я знаю. Ти казала, - він знову байдуже вказав поглядом на будинок. – До дверей донесу і зникну. Це вже заради принципу, знаєш…

- Знаю, - буркнула і несподівано сіла у його автомобіль. – Усім підліткам таке властиво! Поїхали, раз так. Покажу дорогу. Будинок трохи пооддаль звідси.

    І ніби ж обіцяла собі, що більше йому не язвитиме, але він…

    Йому не зрозуміти…

    Будинок, біля якого вони припаркувались буквально через три хвилини – це її сховок. Часто біжить сюди, якщо душать сльози. Ховається. Нервово хапає важкезні пакети і волоче їх, зціпивши зуби, по сходах аж на п’ятий поверх. Крихта фізичного виснаження задля моральної гармонії. Складна формула… І доведення тієї тотожності складне, але потім стає лекше. Йому не зрозуміти. Антилогіка не під силу чоловікам.

    У будинку тому сьогодні спеціально затрималась. Залізна дівчинка потребувала час для відновлення. Це Петрович винний. Він збиває її так ретельно підлаштований життєвий ритм. Зуби – на роботі, удома має бути гармонія. Це ідеальна схема. А він приходить і не дає можливості перезагрузитись.

- Уже за тобою приїхали, - втомлено проговорила Ольга Григорівна, вметівши через вікно машину, що повільно вкотилася у двір, як тільки за вікном стемніло. – А так не хочеться тебе відпускати. Так тепло спілкувались…

- Нема сьогодні кому за мною приїжджати, - м’яко усміхнулася Яна і теж підійшла до вікна. – Пашка навіть не в Україні.

- Я сорок років провчителювала, - хмикнула Ольга Григорівна і журливо похитала головою. – Навчилась помічати все, навіть не бажаючи того. На цьому опелі ти приїхала сюди, Яна. Уже не видно, але цей опель синій і на дзеркалі у твого водія висить хрестик! От така моя вчительська уважність.

- Ого, клас, - розсміялася Яна, уже повернувшись на диванчик. – Хочете чесно? А я навіть не помітила якого кольору була машина, в якій я сюди приїхала. І марки теж… В марках машин я взагалі не розбираюсь, якщо чесно… Це сусід... Такий напасний раптом зробився.