19

    Підходячи до будинку, так захотілось глянути в сторону його балкону…

    Дуже-дуже…

    Саме з Пашком говорила по телефону. Завтра приїжджає. Всі думки мали б бути геть не про сусіда! Серце б мало тріпотіти в передчутті дотику, мліти, радіти… Невже вона опускається до зради? Отак просто і банально? Так зрадливо і нікчемно? Жадає інших очей і інших відчуттів? Це огидно. Пашка заслуговує ідеалу.

-Ти ще є? – прозвучав рідний голос у мобільному.

- Є, - вуста Яни розтягнулись у усмішці. – Що тобі приготувати завтра?

- Хочу твоїх пельменів, - чесно признався Паша. – І ще салатик якийсь. Навіть, з тих бур’янів, що ти собі кришиш.

- Ого, - розсміялась Яна. – З чого б це раптом?

- Скучив, - просто відповів він. – Так скучив… Навіть, не проти, щоб ти бомкала про свої тактики, схеми, пропозиції…

    Аж уявила, як він собі там шкіриться при цих словах. Душу заливало відчуття провини – гнітюче, терпке, кусюче! І все одно кинула погляд у сторону балконів. Андрій Петрович, на знак вітання,  махнув їй рукою. Ну і чого він там постійно стовбичить? Ніби ж не палить! І пейзаж з його вікна відкривається не самий мальовничий. А ще інтуїція підказувала, що поки вона доїде зараз ліфтом до свого поверху, сусід стоятиме коло її дверей.

    Та ба – помилилась. Невже здався? Учора, в кафе, до кінця розмови, на такі кричущі ноти перейшли – що й досі щось неприємне витало у після смаку тієї розмови. В якусь мить, Яна просто усвідомила, що пора обрізати якомога більше пут, що уже встигли облутати їх разом із Андрієм Петровичом. Та трясовина гріховна – Яна відчувала і бачила це надто очевидно. Не турбота керує ним. Ні, то пристрасть, бажання, зацикленість на меті. Це ж спортсмен. Гратись із такими – погана ідея. Тому і висунула йому умову – в подальшому її тренер - Лариса і крапка. Давно так треба було розпорядитись. Якщо хоче допомогти, то нехай підкаже їй той комплекс вправ, що зараз необхідний Яні, зважаючи на нещодавні події. Андрію Петровичу те не сподобалось. Він пихтів, крехтів і добряче психував. Але класика жанру в тому, що обирає той, хто платить кошти. Тим більш, що сам Андрій Петрович бажав не коштів, а чогось надто рокового і ризикованого. В такі ігри Яна грати не збиралась.

    І все ж, дивно, що він не прийшов зараз. Не його почерк – нехтувати зустріччю. І образа  - то щось не з його галактики. Або ж вона склала собі геть не те уявлення про нього.

    Скільки ж він крав її реальності? Не хвилинами, а цілими проваллями у пам’яті. Рваним клаптями. Дивним затьмаренням свідомості. Думала і аналізувала, дорікала собі і занурювалась в солодкі мрії.

- Стоп, стоп, - мало не кричала Лариса, вхопившись обома руками за тренажер, з яким саме працювала Яна. – Ти що, не рахуєш? Сьогодні ввідне тренування. Лайт! Ясно? Побачимо, як реагуватиме організм.

- Та мені ж це все одно, що радіо послухати, - недбало вказала рукою на тренажер Яна.

- Та я бачу, - Лариса нахмурилась і звела брови. – Сьогодні у тебе працює мозок, а не м’язи! Де літаєш? Справа з тим психопатом просунулась?

- Я вже втрачаю надію, - чесно призналась Яна і зробила ковток води. – От за що мене так бити? Хіба я комусь заважаю жити?

- Яна, таких, як ти не люблять впринципі, - хмикнула Лариса і вказала поглядом на тренажер. – Давай ще один підхід. 12 раз… Спину тримай. Ти… Ти якась колюча. Ніби 24 години на добу готова до того, що хтось тебе зрадить. Так не можна. Розслабляйся хоч іноді.

- От давай мені в руки по 10 кілограм гантельки, і на кубик. От я й розслаблюсь, - ледве виговорила, сильно дихаючи Яна.

- Це не розслабитись, - скривившись, похитала головою Лариса. – Це – випустити пар. Фізично. Або, як в твоєму випадку, швидше за все – просто поставити ще одну галочку там, де ти молодець.

- А я молодець?

- Ти молодець, - сумно підтвердила Лариса. – Навіть Андрюха підтвердив. Він на похвалу, зазвичай, скупий, але тебе похвалив. Він взагалі любить тих, хто зціплює зуби і робить.

- Він мені не подобається, - після деякої паузи проговорила Яна. – Не відправляй мене більше до нього. Я не люблю таких людей.