20

    Яким тоном це сказати? Благальним, буденним, може якось пожартувати? В будь-якому випадку, це виглядатиме надто дивно і неочікувано. Це – абсолютне харакірі власній гордості. Невидимий вистріл, який пронизає її так, наче куля, випущена впритул. А ще – авантюра. Глибоко вдихнула, важко видихнула і натисла кнопку дверного дзвінка.

    Буквально за кілька секунд двері відчинила Василина Миколаївна.

    У думці миттєво пролунало: «Алілуя!!!».

    Навіть не надіялась на те, що його прекрасна матінка уже вдома. А це чудово. Якщо вона є, то все те, що зараз розпочнеться, не виглядатиме аж так підозріло, як могло б.

- А Ви можете пустити мене переночувати? – ніяково запитала Яна після вітань і розпитувань про здоров’я Василини Миколаївни.

    Миттєво почулось, як десь там, в глибинах цієї квартири закашлявся Андрій Петрович. Чомусь напружився кожен м’яз. Підлога аж зарипіла від його важких кроків. Яна просто дихала. Щось у цій митті було до чортиків неприємне і принизливе, але водночас, цього божевілля хотілось дихнути ще разочок. Обіцяла собі – востаннє. А він уже стояв за спиною матері з чашкою в однії руці і пиріжком у другій. Досі кашляв, та, здається, не збирався говорити нічого. Просто чути. Той погляд був надто глибокий і моторошний, щоб Яна змогла запам’ятати ще бодай щось, окрім тих очей. Певно, що Василина Миколаївна погодилась, бо отямилась Яна аж на кухні, коли Андрій Петрович різко переставив на інший стіл тарілку з пиріжками.

- Які пиріжки, мама! – гаркнув він при тих діях. – Вона лиш із залу. Їй такого не можна.

- Ну вже від одного пиріжка та й таки десять кілограм тобі набере! – невдоволено забурчала Василина Миколаївна. – Показилися із тими дієтами. То не можна, то не треба… А жити ви коли збираєтесь?

- Голодом не заморю твою Яночку, - процідив він крізь зуби і вказав рукою на двері. – Постели їй в мене в кімнаті будь-ласка. Я ляжу у гостинній.

    Мовчала. Він готував їй вечерю, а вона мовчала. Треба було б розказати, про ту халепу, що з нею трапилась, про причину, того, що вона тут, але Яна потребувала в першу чергу час для того, щоб  сконцентрувати усі свої думки та сили на тому, щоб елементарно заспокоїтись. Наразі це було надважливо. Бо інакше – голос її видасть. Нащо йому знати про її внутрішній неспокій? Так дивно – усе тіло аж тремтіло. Особливо руки. І серце калатало. Чому так тривожно?

    Андрій Петрович ще запитав, крикнувши через усю квартиру, чи й Василині Миколаївній чай робити. Та відмовилась, то ж він дістав дві чашки.

- Без цукру, - твердо проговорив він, і Яна усміхнулась. – Він тебе хоч не бив?

    Питання ошелешило. Яна дрібно закліпала оченятами і заперечно помахала головою.

- Ні. Мене ніхто не бив, - хихотнула і врешті зважилась прямо глянути на нього. – Якщо Ви про Пашу, то його навіть нема в Україні. В мене двері просто ці «приблатньонні». Саме прийшла з тренування, закинула на комод сумку і перед тим, як остаточно замкнутися в квартирі, внюхала, що у під’їзді знову хтось палить. Хотіла пацанів шугонути трохи. Але забула захопити ключа. От двері й захлопнулись. І я без ключів, без телефону…

- Шугонути, - насмішливо повторив він і помахав головою. – Давно з лікарні виписали? Мало тобі? Ну курять і курять – чого ж ти лізиш до всіх підряд. Гіперправильна?

- Не гіперправильна, Андрій Петрович, - вона трохи примружилась при тих словах. – Але чого я маю дихати тим димом? Вони ж палили на другому поверсі! Я ще зрозумію, якщо лінь з дев’ятого спускатись, але з другого, вибачте, можна й знести свою жопу, хіба ні? І не травити усі 27 квартир під’їзду!

- Двадцять шість.

- В сенсі?

- На першому поверсі – дві квартири, - Андрій Петрович стенув плечима і зробив ковток чаю. – На всіх інших поверхах – по три. Разом – двадцять шість.

- Та байдуже, - видихнула вона і якось аж надто уважно вдивилася у риси його обличчя, пхикнула саркастично. – З ума можна зійти – це ж треба таке було помітити… Андрій Петрович, Ви взагалі коли небудь розслабляєтесь? Як Ви розважаєтесь? Ну от, припустимо, є у Вас вільний час – що робите? Читаєте? Залипаєте в мобільному?

    В малюнку його міміки майнув протест. Так, ніби лише він має право задавати тему, темп і забарвлення розмові.

- Хочеш знати мене краще? – спитав він, сумно усміхнувшись. – Такі запитання сприймаються мозком, як флірт. І дають надію. Розумієш?

    Флірт… Господи, та він зациклений на ній. Його хотілося впіймати за комір і добряче трусонути. Розбудити. Заборонити усі надії і помилкові сприйняття! Нема ніякого флірту! Яна просто тягне час, протягом якого треба посидіти тут, задля годиться. А потім втече в кімнату і залишиться там наодинці. У спокої. Ізольованою…

- Коли Ви останній раз були на морі? – запитала, проігнорувавши його нещодавні слова. – А в горах? На корпоративі з шаленими танцями? На побаченні?

    Останнє запитання, мабуть, було лишнє, бо він миттєво пропік її своїм поглядом мало не наскрізь.

- Андрій Петрович…

- Мене звати Андрій.

    Чомусь перехопило подих. Збив її з думки тими словами. Боялась глянути в його очі, але таки заставила себе це зробити. В його зіницях - не радість і не смуток, не сміх і не печаль – там просто цілковите розуміння ситуації. Він знає про стихію, що наразі вирує в глибинах її сполоханої, зненацька впійманої душі. Він якось читає її. Ніби книгу. Немає сил ні грати цю роль ні говорити відверто. Відвела погляд убік, але знала – він дивиться. Вивчає кожен міліметр її обличчя. Ковзає поглядом по очах, вустах, шиї…

- Зірвись, - несподівано проговорив він і Яні вмить здалось, що вона вдихнула щось гаряче. – Чого ти питаєш мене про море і шалені вечірки? Хочеш розказати мені який я нещасний? Хвора мати, я, такий бідося, неодружений, без можливостей розважатись, затиснутий в рамки долі, так? Хочеш проректи мудрі слова про те, що все одно треба знаходити час і можливості на те, щоб ЖИТИ? А ти?