21

    Коли це все почалось? Для неї – з отого поцілунку. Як відро окропу на голову. Бам і все – метелики, таракани, паніка, мед… Але той поцілунок (з його сторони) був спонтанним чи давно омріяним? Це важливо!  І це дивно. Він не повинен був з’являтись на її життєвій картині. Все ж було уже ідеально. Всі інші – лишні. Є Пашка, який раптово став прекрасним батьком для її донечки. Є бездоганна сім’я, власна квартира, прекрасна робота…

    РОБОТА.

    Як завтра йти на роботу? Без мейкапу? Та і одяг цей не зовсім те, що треба. Обдумала всі варіанти, щоб завтра на роботу не іти, але ні. Завтра на роботі треба бути обов’язково. І що його робити? Не думалось і не придумувалось, бо мозок хотів послідовності. Спочатку треба пережити ніч. Потім думати про нюанси дня.

    Ніч розбурхувала фантазію. Як же хотілось, щоб він зараз зайшов…

    Призналась собі в тому мовчки і припіднялась на ліжку. Вперлась спиною у стіну. Жахали оті бажання. Робили її брудною і огидною самій собі. Так не можна. Вгамуйся, дурне дівчисько. Більш не грай із долею. Не випробовуй варіанти. Спинись. Дихай.

    Рука сіпнулась до телефону, але ж його нема – він замкнений в квартирі, поверхом вище. Як знак – мол, не треба, дівчино, не треба. Всесвіт знає - ти  зараз написала б йому якусь дурницю, підтримала б переписку безсмислими теревенями і таки спонукала б його зайти. Важко дихалось. Очі бігали зі сторони в сторону, з кутка в куток. До дідька всі знаки! Щось у середині її тіла уже налаштувалось не спати цю ніч. Може говорити на відверті теми, може більше, але не спати… Хотілось в повітрі вловлювати вібрації від його голосу. Хотілось в його журливих очах та гірких посмішках розшифровувати щось до щему заборонене. Не буде зради, але хай буде дотична. Як у математиці – пряма, що лише в одній точці торкнеться до графіка функції. Хай буде моральна дотична. Хай щось БУДЕ. Щось таке – на грані. Але щоб не зрада.

    Відкинула ковдру. Отак і вийде – у його сорочці, що лиш ледь-ледь прикриває її сідниці. Як важко обманювати себе. Як важко усе називати своїми іменами, коли ті імена руйнують правильну, ідеальну статую, яку вона так довго ліпила із самої себе.

    Кинула погляд у дзеркало. Вона безсовісна? Двобій у думках. Цей Всесвіт їй дав щастя. Чому вона зараз дозволяє собі ризикуватим тим дарунком? У пошуках насолоди? Чогось кращого? Нових відчуттів? На мить, здоровий глузд ніби й почав перемагати, але Яна почула, як у гостинній скрипнув диван. Принишкла. Підлога поплила  з-під ніг. Він… Вперше усвідомила, що Андрій Петрович – фітнес тренер. Ідеальне тіло і сила. Це смішно, безсоромно і безсовісно, але, навіть, маючи багато, кожна баба хоче хоча б разочок у своєму житті відчути неконтрольовану «важкість тіла», смак становища «жертви», і гріховну насолоду. Майже не дихала. Прислухалась. Та більше ні звуку. Певно – повернувся на другий бік.

    «Не роби цього, Яна, - благала сама себе. – Спати, спати, СПАТИ!»

    Ні… Пізно наказувати гормонам… Температура бажань шкалила.

    Прочинила двері і кинула погляд у його сторону. Спить? Чи принишк, як вона кілька секунд тому? Дивна гра – без умов, правил і цілі. Та ця гра пронизана гіпнозом.

    Пішла на кухню, зробила вигляд, що попила води. Чекала, прислухалась, надіялась, мріяла і мліла. Ні? Не прийде? Відчай і сором підступав до горла неприємною нудотою. Ну не може чоловік так легко здатись! Він же сказав –гарячково   підбирає слова, ідеї і варіанти, щоб якимось чудом бути у цю ніч поряд. Навіть, на кріслі… Чи на підлозі… І після тих слів заснув? Кинув у пригорщу її фантазій дрібку вогню і заснув?

    Спеціально гримнула дверима щонайдужче. Кинула благальний погляд у сторону дивану, на якому він спав, та Андрій Петрович і не поворухнувся.

     «Значить так треба» - рятівна філософія…

    Не знала бо, що він уже в її кімнаті.

    Поміж очей майнула непроговорена правда. Ось вона – грань. Більше нічого не можна, не треба… Ні слів, ні дій.

     Метелики запурхали, закипіло напруження. Мовчки підійшла, тихо сіла коло нього на ліжко, спершись спиною у стіну. Дещо підібгала ноги, обійнявши їх руками. Дихала. Він торкнувся пальчиків на її нозі, сховав у своїй долоні…

- Я ж просила, - заставила себе прошептати.

- Я ж не ідіот, - стенув плечима він і сховав у своїх долонях пальчики її другої ноги. – Піти попити серед ночі водички – це такий старий трюк, що я аж розчарувався у твоїй креативності.

    Негайно захотілось побачити його зіниці у цю мить. Що там зараз танцює? Насмішка, пристрасть, цікавість? Їх погляди зустрілись.

- Вас нічого не бенежить у цій ситуації? – запитала тихо-тихо. – Нічого не тривожить? Ніяких сумнівів?

- Тривожить, - ствердно махнув головою він і підсунувся до неї максимально близько. – Те, що ти мені викаєш!