22

    Вона не вміє просити. От – не вміє. Ніби, поряд з табличкою множення і буквами її паралельно, ще змалечку, вчили завжди надіятись лишень на себе саму. Це заклалось в голову просто намертво, то ж попросити гроші, та ще й  у Андрія Петровича було надскладно. Водночас, з’явитись на роботу у цьому одязі Яна не могла! Круков обов’язково щось ляпне, від чого у неї цілий день горітимуть вуха. І Артемчик може не змовчати. Інка неодмінно буде лупати очима через кожних двадцять хвилин… Пашка приїде ще не відомо коли. Єдиний вихід – позичити кілька сотень у сусіда і купити на сьогодні бодай щось.

    Дочекалась, коли Василина Миколаївна, доївши свій сніданок, залишила їх на кухні наодинці.

- Кажи, - несподівано проговорив він ще до того, як Яна встигла підвести погляд.

- Мені дуже не зручно, але я хочу Вас дещо попросити, - ледве видавила із себе  Яна, і миттєво відчула рум’янець на щоках.

    Мабуть, і вуха почервоніли, бо враз здалось, що палахкотить геть усе в її зніченій від того всього душі.

- Не казати Паші де ти ночувала і що було?

- Ви знущаєтесь? Нічого не було!

- Бач, яка ти розпусна дівка, - хмикнув він. – А я до ранку й заснути не зміг після того всього…

- Андрій Петрович!

- Яна, - він перебив її і все усміхався, усміхався… - Як ти в своєму Арт Апі бізнес ведеш? Ти ж переговорів вести не вмієш зовсім! Розказую, а ти – вчись! Наразі тобі  треба налаштувати респондента на особливу хвилю. Мене налаштувати легко! Просто дай мені врешті хоч ЩОСЬ. Не тілесне – хоч невловиме щось дай. Натяк. Погляд.  Окраєць правди. Хоч раз назви мене Андрюхою. Торкнись руки і зроби вигляд, що це випадково…

- Я … Я ж води попила вчора… - Господи, вона правда це сказала вголос?  Хай не зрозуміє, не почує, сприйме за жарт… Це ж таки мав бути жарт. Та нікому не смішно.

   Він дивився. Довго, пильно і мовчки.

- Зрозумів, - врешті дуже чітко проговорив він і опустив очі в свою тарілку. Виглядав геть спантеличеним. Знову надто довго мовчав.  – Складна ти загадка, Яна. Або я вже старий до таких головоломок. Скажи, ти з ним щаслива? Чи не знаєш? Тільки чесно!

    Аж кров застигла від тих слів. Розмова скотилася в трясовину.  Міняти тему! Зараз! Негайно!

- Мені на роботу, а я - в оцьому, - якось геть недоладно випалила, вказавши на свій светр. – Можете мені позичити кошти, щоб я одяг купила, а я до вечора віддам. Чесне піонерське. Пашка сьогодні вже приїде.

   І горіла вся від п’ят до вух. Ледь дихала. Почувала себе так, ніби її занурили в висококонцентроване приниження.

- Звісно, - все ще розсіяно махнув головою він. – То щаслива? Скільки ви вже разом?

- Приблизно три роки, - в цю мить Яна піднялась і почала збирати зі столу брудний посуд. – У нас прекрасні відносини. Правда.

- І скільки ви офіційно одружені?

    Дідько! Навіщо це питати? Знітилась ще більше. Все ховала очі. Та, в якусь мить, помітила, що він кинув погляд на руку, де б мала красуватись каблучка.

- А ми ще й не одружені, - сказала якомога веселішим голосом. – У нас ще цукерково-букетний період, знаєте…

- Яна, - він так важко зітхнув, що Яна, яка збиралась забрати зі столу і його тарілку, просто не наважилась підійти ближче у цю мить. – Чим ти керуєшся? От скажи мені, яка фраза «твоя-твоя»? « Що люди скажуть?», «Краще синиця в руці…», «Він так багато для мене зробив. Я його не зраджу»… Що тебе стримує? Комплекси, страх перед змінами?

- Півтори тисячі, думаю, мені б вистачило, - швидко проговорила, не дивлячись в його очі.-  Або хоча б – тисяча. Позичите?

    Знову цей погляд. Пекучий і пронизливий.

- Ти розжарюєш ситуацію.

- Зовсім ні, - махнула головою Яна, спостерігаючи за кожним його рухом.  – Насправді, я уже й не знаю куди провалитись. Мені не зручно просити кошти. ДУЖЕ. А Ви ще задаєте питання, які хочеться віднести до риторичних і не відповідати.

- Але чому не відповідати? – він уже стояв так близько, що рівновага Яни танула і випаровувалась. – Ми – дорослі люди. Або ти говориш різке «ні», і я своє бажання вгамовую таємно, або ти підтверджуєш те, що я відчув учора вночі, і всі щасливі.

- Я кажу різке «ні».

- З такими очима? З таким пульсом? – його пальці дійсно уже тримали її за зап’ястя. – Зірвись, Яна. Дай дозвіл своєму тілу на маленьку слабкість.

- Мені ще властива мораль, - із силою відштовхнула його, бо в якусь мить їх губи ледь не торкнулись.

- Це смішно!

- Смійтесь.

- Я ж бачу… - він, мабуть, хотів сказати, що бачить «симпатію», відчуває пристрасть з її сторони, та зайшла Василина Миколаївна і він вчасно зупинився.

    Його матінка підозріло посміхалась і періодично зиркала то на синулю, то на Яну, але сама Яна намагалась цього не помічати.

    Тікати з цього дому. Забути цей гіпноз.

- Хочеш я докажу, що ти мені не все договорюєш? – шепнув їй на вушко Андрій Петрович, коли вони уже взувались.

- Ні.

- Ти могла поїхати переночувати до тієї бабульки. Психолога свого. – Все ж  швидко проговорив він. – Але прийшла до мене. Причому, ти не знала, що мама вже вдома. Думала – я сам.

- Чесно? – на мить їх погляди зустрілись. – Я й забула про неї. Коли двері захлопнулись, свій рятівний круг у голові чомусь уявивсь лише у Вашій квартирі. Я розуміла, що мені буде дуже незручно, але водночас, була впевнена, що ночувати в під’їзді чи на вокзалі Ви мене не полишите.

- Навіть приємно, - хмикнув він.

- Це що? Дим? – Яна раптово нахмурилась і, минувши шахту ліфту, попрямувала по сходах.

    Без сумніву, хтось знову палить на другому поверсі. Без сумніву, треба йти за нею. Хоча б для того, щоб хлопчаки бачили – за цю невгамовну баришню є кому заступитись.

- Стаття 168! – голосно і дуже чітко проговорила Яна, ще й не порівнявшись із курцями. – Паління в громадських місцях заборонено законом України! Якщо хтось у тому сумнівається, можу визвати працівників правоохоронних структур – проведуть вам пізнавальну бесіду. Кінець місяця, пацани – поліції треба плани закривати по правопорушеннях. Ви для них – саме те, що вони шукають.