24

- Пішли їсти, - прилетіло повідомлення від Артемчика і Яна машинально піднялась.

    Ранковий інцидент так скаламутив карти, вибив її з колії правильної і ідеальної, що робота сьогодні ну геть не йшла. Ледве видавила із себе ідею диференційованої політики компанії. Закинула файлик Артемчику на електронку і занурилась у свої думки.

    Андрій Петрович все писав, писав…

- Не бив?  - прислав перше повідомлення, і це було питання з області абсурду найвищого ступеню.

    Ніколи б не жила з чоловіком, який здатен підняти руку на жінку! Та й її татко таке нікому не подарував би. Якби хоч хтось хоч ненароком шпигнув Яну мізинцем, то татко, мабуть прилетів би із села з лопатою. Навіть не хотіла нічого відписувати. Які дурниці!

- Скажи мені чесно, він на тебе руку не підіймає? - все ж не вгавав сусід. – Де він був у той вечір, коли тебе побили?

   От кому б трилери писати! Спочатку кривдника вбачає в колишньому чоловіку. Тепер - в Паші. Хто наступний? Рідний батько? Ольга Григорівна? Поліціянт, який веде цю справу?

    До дідька ці роздуми! Лиш даремно дратують. Навіть бос якось скоса зиркає, ніби вже вметів внутрішній неспокій Яни.

- Як тобі мої ескізи? – запитала Артемчика, коли їм уже принесли їх обід. – Будуть правки чи давати команду, щоб виставляли на сайт?

- Треба ще подумати над ними. Вони, м’яко кажучи, сирі, - несподівано відповів Артем, стенувши плечима.

- Та перестань. Вічно ти зі своїм «не знаю як, але не так»!

- Яна! – Артем важко зітхнув і почухав носа. – Там багато непродуманих моментів. Таких, що я взагалі здивований, що ти пропустила. Ніби проект розробляла не ти. Ти мислиш по-іншому!

   По іншому… Може він і правий. Професіоналізму замало, коли голова забита різними тривогами. Вони пливуть, дрейфують у її мозку і тим самим спотворюють усі геніальні ідеї.

- У мене трохи сіла батарейка… мабуть. – буркнула від нічого сказати і при тих словах винувато стенула плечима.

- То ж ти цілий місяць відлежувалась у лікарні!

- Такий собі відпочинок, - Яна сумно усміхнулась. Головою хитнула, розчаровано пхикнувши.  – Тьом, у мене таке чп… Ну, уяви собі ситуацію - учора у мене захлопнулись двері. Я залишилась на коридорі без ключа і телефону. Паша мав приїхати сьогодні десь під обід. То, щоб не приймати радикальних і глобальних мір до проблеми, я попросилась переночувати до сусіда. А Паша повернувся вночі. Він, в принципі, часто такі сюрпризи робить, але на цей раз його сюрприз просто загнав мене в тупік. Пашка просто цього сусіда на дух не виносить. Впевнений, що саме цей сусід мене й побив і одночасно ревнує до цього сусіда.

   І нащо оте все йому випалила? Хто його зна. Просто він такий собі «свій чувак». З ким ще можна поговорити як із ним? Хіба ж є у неї друзі? А дзуськи!

- Санта Барбара, - не втримав сміх Артемчик. – Чого ж ти пішла ночувати саме до цього сусіда, раз він такий проблемний?

- Та я більше не знаю там нікого, - стенула плечима Яна. – І все, зранку кількома словами з Пашею перекинулись і розбіглись по роботам. А що буде ввечері – навіть не знаю.

- От того то й твої ескізи такі, ніби їх зроблено задньою лівою ногою, - ствердно помахав головою Артем. - Набрав бабів на свою голову… Що не день, то нові пристрасті.

- Ей!

- Жартую, - хмикнув він. – Давай іди додому, ліпи йому пельмені, цілу ніч миріться, а завтра виспись і зроби мені до вечора проект.

- Тобто я завтра можу на роботу не приходити?.

- Ти не наглій, Яна! – він вказав на неї пальцем і примружився. – До вечора принесеш мені проект.

- Вік комп’ютерних технологій на вулиці, бос!

- Ну окей, скинеш. Але – завтра! Не пізніше! Олег питає ж.