27

    Ця гіперчуттєвість – як вирок, як особистий код. Хай би більше мозок брав на себе, бо душа весь час придивляється, експерементує і намагається зрозуміти, як буде правильно. Душа так багато робить дурниць… Хіба ж не ясно? Правильно – це спокійно жити із Пашечкою, як голубочки, а різних Петровичів гнати із свого життя впевнено і не задумуючись. Досить цих експериментів! Паша ж ідеальний.

    Шкода лиш, що гіперчуттєвість не витравлюється розумними доводами. Вона стає домінантом серед усього, що я чинником рішень.

    Паша усе сприйняв, як завше – мудро. Він втопив у собі усі свої образи, обійняв свою Яну міцно-міцно і попросив більше так не робити. Він не приховував – Андрію Петровичу не довіряє, і прекрасно бачить, якими очима дивиться сусід на його жінку. Така його реакція ще більше мучила Яну. Бо Яна клялась собі, що більше ніколи не змусить його ревнувати, і водночас думала, як себе виправдати хоча б перед самою собою, щоб на масаж до сусіда таки ходити.

- Є одна тема для тебе, - якось сказав Паша, ніби між іншим. – Проводиться конкурс грандів на розробку міських проектів. Там багато нюансів, але, я думаю, оту твою ідею з сімейно-розвиваючим закладом можна спробувати подати. Скину тобі зараз посилання, глянеш.

    За мить Яні дійсно прийшло повідомлення. Вона швидко переглянула і в очах блиснуло те, що й хотів там побачити Паша.

- У Арт Апі всі здохнуть, коли я це просуну, - проговорила вона, тамуючи посмішку. – Якщо все вийде, то я з’їм не тільки Крукова, а й самого Артема!

- Ну чого ти завжди мислиш так? – несподівано почулись невдоволені нотки у голосі Паші.

- Як так?

- Як рабиня свого Арт Апу! – розкинув у сторони руки Паша. – Сама подавай проект. Не від Арт Апу. ТИ – розробник. Тобі вся слава.

- Але треба ж якась команда…

- Яка команда? Для чого? Щоб не було страшно потім на сцені отримувати гроші самій? Ти цим проектом мариш років 5. То давай, пробуй!

    Аж руки затремтіли. Чого б то? Ще ж нічого не почалось! Ще сидить на дивані і думає чи варто розпочинати те, що забере багато сил, нервів і часу. Ідея ніби проста і очевидно, що необхідна, але чомусь досі ніхто у місті такого не створив! Надихнули Яну мамочки, які годинами сиділи у коридорах різних спорт клубів, та творчих гуртків. Ці мами нехтують своїми бажаннями і мріями, щоб дати можливість своїм дітям займатися усім тим, що ті лишень побажають. Але ж більша половина з них у той час, як дітки займаються на гуртку, із задоволенням пішла б у басейн, на фітнес, йогу чи курси гри на гітарі, якби це було поруч. Отак і виникла ідея сімейно-розвиваючого центру, де в одному приміщені будуть зібрані розвиваючі курси та гуртки як для дітей, так і для дорослих.

- До якого числа треба подати заявку? – запитала Яна, уже продумуючи з чого розпочне.

- Заявку я уже подав замість тебе, - відповів він із своєю коронною посмішкою. – А от на підготовку до представлення свого задуму перед жюрі, у тебе є місяць.

    Здивувалась, але не заперечувала і не сперечалась, бо у тому вчинку і є суть її Паші. Це не Андрій Петрович з його недорішучістю. Бо ж ніби заявив, що масажам бути, але нема. НЕМА! Чому нема? Бо Яні хотілось, щоб він зробив щось таке, після чого вона б і не думала сперечатись.  Він же на таке не здатний. Він не придумає.  Він здається перед самою ціллю. Він – ну геть не її ідеальний  Паша. Тоді що у ньому такого, що хвилює її серце з такою нав’язливою силою? Дивно. Можна було б сказати, що його тіло, адже ж він - фітнес тренер, але його тіла Яна й не бачила досі. Та й для неї ніколи не були принциповими кубики на пресі. Головне – щоб не був худим, як таранька. Під ці параметри підходив і Андрій Петрович і Паша. Що тоді?

    Хімія?

    Господи, які дурниці! Для почуттів, для хімії таки повинна бути причина. Мабуть, справа просто у тому, що він банально – заборонений плід. А ще він вміє говорити якось надто відверто і гіпнотично. Його фрази іноді такі нетипові, але так органічно пасують його типу і манерам поведінки. Людям може подобатись і ківі і м’ясо. Яну може хвилювати і Андрій Петрович, і Паша. Дивне і, можливо, дещо недолуге порівняння, але ж факт! ФАКТ!

- Я це зроблю, - сказала вона, уже виходячи з квартири.

- Я знаю, - одразу відповів він і поцілував її губи.

    Сумнівна каша у думках. Гірка і солодка водночас. Ідеальний! Паша – ідеальний!

    А в дворі зіштовхнулась із сусідом.

- Ти сьогодні так рано,- проговорив він, вметівши її постать у дворі.

- Так треба, - почув у відповідь.

- Можу підвести.

- Ні, я на трамвай.

- Давай сідай, - рявкнув  він і відчинив перед її носом дверку свого автомобіля.

- Маю зізнатись, що їхати в такий холод дійсно зручніше автомобілем, - проговорила вона, коли таки всілась у машину. – Але Ви – це особлива історія. Паша не хоче, щоб я із Вами навіть віталась.

- Поговорити із ним? – запитав Андрій Петрович, все не заводячи мотор.- Ян, ти ж розумієш, що це – не нормально. Яке він має моральне право щось тобі забороняти? В Україні нема такого закону, за яким можна просто присвоїти собі людину чи її бажання та вчинки! Ми живемо у вільній країні.

- Не драматизуйте, Андрій Петрович!

- Андрій! – аж якось надто голосно проговорив він. – Ну називай же мене в кінці кінців просто на ім’я. На «ти». Прошу ж тебе!

- Я не можу.

- Що треба, щоб змогла? – запитав він і загляну у її очі. – Давай вип’ємо разом пляшечку вина, або влаштуємо вечір відвертостей, на якому чесно відповідатимемо на запитання один одного. Або – басейн. Сходіть з Ларисою в басейн! Паша й не здогадається, що я був із вами.

- Сама ідея приховування чогось від Паші мені не подобається, в принципі!

- А мені не подобається те, що ти відхрещуєшся від того, що є між нами, – при тих словах він спробував піймати її погляд, але Яна якось сумно і змучено посміхнувшись, просто відвела очі до вікна.