31

    Зграйці думок потрібен порядок. Так не може бути, щоб у голові куча думок, запитань, а відповідей взагалі нема. Вона такого не допускає ніколи.

    То що там з тим клоуном? Чого вшивався у її дворі? Таки він її  тоді побив?

    А Олег? Чому він раптом вирішив звільнити Артемчика?

    Лариса… Хіба вона має право на неї ображатись?

    Кого врешті обрати - Пашу чи Андрія Петровича? Бо ж таки пора когось обрати!

    Коли вона врешті наважиться забрати Асю додому?

    І свіженьке… Єгипет? З якої радості Пашка купив квитки, не порадившись із нею? Зараз взагалі ті курорти невчасні. Лиш вийшла на роботу після такого тривалого перериву.

    Він сказав, що про все поговорять ввечері. Вдома. Дивно.

   Вобід – новий сюрприз. Андрій Петрович прислав квіти на роботу. «Привіт» з забутого абсурду. Листівка, що її сусід тицьнув у букет, сповіщала, ніби то із Андрієм Петровичем у Яни більше шансів досягнути ідеальних параметрів, а ніж із Ларисою. Вкінці, він дописав: «Не думай про неї. Думай про свої м’язи. Зі мною ти забудеш, що таке цилюліт»

    Така собі романтика. На трієчку. І пафос цей квітковий як «здрасті».

- У тебе сьогодні якесь свято? – покосившись на квіти, запитав Круков.

- Ні, у мене новий коханець, - стенула плечима Яна, глянула на нього щонайзневажливіше і одразу занурила погляд у свій ноутбук.

    Він навіть промовчав. Її слова ніби порізали правильну реальність, то ж усі ті погляди, що кілька секунд тому спалахнули навколо, тепер погасли один за одним, наче їх хтось повимикав. Це ж – Яна! Хто їй подивує? Ніхто. Вона завжди була собі на своїй планеті.

    А Яна усе вперто набирала Ларису. Подруга не відповідала.

    «Ей, ти що мене ігнориш? – врешті написала повідомлення у вайбері. – Давай хоч поговоримо. Я ж нічого не знаю і не знала. І на нього, між іншим, не претендую!»

         А сама на букет покосилась. Якби не Паша, то мабуть таки б спокусилась на цього сусіда. Називала б його Андрюхою і ніколи б не зловживала  вуглеводами. То був би дивний союз. Бракований, дикий, неправильний. З іскрами і суперечностями…

         Добре, що Паша існує. Ніби якір, який втримує її, аби  не згубилась у безодні липких сумнівів.

         Повідомлення від Лариси прилетіло надвечір. Пропонувала після роботи разом сходити на піцу. Лариса і піца – це щось новеньке і геть несумістиме, але все ж не саме дивне, що оточувало наразі горизонт.

            Зустрілись у кафе Парасолька. Лариса замовила салат з вугрем. Ну звісно, спортсмени не їдять вуглеводів на ніч. Все таки, ця імперія сьогодні не рухне.

    Нудотіки…

- Мені грецький салат і скумбрію з мангалу, - проговорила офіціанту, аби підтримати високу ідею своєї компаньйонки.

       Бій кілограмам. «Так» - здоровому харчуванню. А хотілось просто зефіру і солодкого-солодкого какао.

- Вибач мені, - першою заговорила Лариса. – Я боєць, але Амур попадає і в таких солдатів, як я.

- Я тобі не суперник. – Поспішила вкинути словечко Яна. – У мене ж Паша, пам’ятаєш? То був лише масаж. Мені лікар назначив.

- Яна… - Лариса сумно усміхнулась. – Я давно знаю Андрюху. Я знаю який він, коли стає одержимий своєю пристрастю. Він має в собі той шарм, на який клюють при будь-якому статусі і віці. Але ти маєш зрозуміти одне – він не вміє любити…

- Мені того й не треба…

- Послухай мене, - Лариса говорила притишено, але впевнено і вимогливо. Намагалась не втрачати зорового контакту. Виразно жестикулювала руками. – Він така людина. Спортсмен до кінчиків кожної волосинки. Тренер – фанатик. Він любить процес! Він зробить тобі ідеальне тіло, він наполягатиме на необхідності найрізноманітніших антицилюлітних масажів. Він буде відданий тобі аж до останнього тренування. Але одного разу він усвідомить, що ціль досягнута. І все. То і буде кінець його так званого кохання. Він зараз без тебе не може дихати, бо ти - пластилін, який не пручається. Він знає, що з тобою (вдумайся, з тобою, як з матеріалом!) він досягне ще однієї перемоги. Але ідеал йому не треба. Він не знає, що робити з ідеальними. Після перемоги, переключиться на другу. Кохання його не вилікує і не змінить. Не надійся. Це така людина.

- Так він покинув тебе?

- Ні, - хмикнула Лариса. – Я зустрілась йому уже ідеальною. Все думала, що не так? Чому він взагалі не реагує на мене, як на жінку. Та на мене моляться мужики, коли роздягаюсь на пляжі! А цей… Я фліртувала з ним на корпоративах, на спільних змінах, в столовій… Як дурепа. А потім почались його романи з дівчатками, яких він тренував. Кожне розбите серденько, покидало стіни нашого залу назавжди. Яна, то були моделі! Живі богині, що дивились на нього закохано-схибленими оченятами! Навіть я забувалась вдихнути, коли вони в роздягальній переодягались. А він не знав нащо йому такі. Якесь викривлене, уявлення про ідеальну жінку.

- Тоді чому ти ревнуєш?

- Такий дурний характер, мабуть, - хмикнула Лариса. – Спортсмени звикли досягати своєї мети.

- Тобто це навіть не кохання, а просто бажання досягнути цілі? Скорити серце ТАКОГО?

- А чорт його знає, - скривилась Лариса. – Хочу його уваги і все.

- Це просто! – Яна теж усміхнулась. – Просто набери парочку кілограмів і він розгорне проект по врятуванню твоїх параметрів.

- Е ні, того він не вартий.