34

     Не те, щоб Яна Жану уникала, але якось воно сьогодні так виходило. Вперше поліціянтка зателефонувала ще зранку – коли Яна у кабінеті свого косметолога терпіла пекучі ін’єкції гілаурону. Хіба ж тоді було до теревень? Авжеж, що ні! Хотілося лише відмахнути свого косметолога, як кусючу бджолу і заховатись. Від всіх заховатись – бо після тієї процедури зазвичай мала ще й з добрячий тиждень такий вигляд, ніби хто побив. Ніяка тоналка не рятувала!

    Вдруге Жана зателефонувала, коли Яна говорила по телефону із Пашкою. І не просто задушевно муркали  – Пашка повідомив, що його сьогодні побив Андрій Петрович. Підозра на те, що зламано ніс і отримано струс мозку. І ніби й чула, що хтось телефонує на паралелі, але як вчула оту всю жахнючу інформацію від коханого, то одразу полетіла у лікарню.

- Я завжди казав, що із нас вийде гарна пара, - криво усміхнувся Пашка, коли Яна явилась у палату.

    У Яни красувались синці під правим оком, біля лівого куточка губ, на чолі і на скроні. У Паші посинів майже весь ніс. Але хоч таки не зламаний – уже добре. Зробили спільне фото, запостили в інстаграм.

    «От такі ми вже обоє гламурні! – підписала Яна і добавила, -  Нічого не питайте. Таке життя. Зате ми скоро у Єгипет!»

    Втретє дзвінок Жанни пролунав тоді, коли  відчинивши двері квартири, Яна саме зустрілась із темними очима Андрія Петровича.

    Дзвінок Жанни прийшлось знову відбити.  Таких гостей бо хотілось приймати тет-а-тет.

- Бити менших – не гарно, шановний. Не вчили Вас такого? – Проговорила Петровичу, ледве тамуючи лють і пристрасть в своїй заплутаній душі.

    Вона вже знала причину бійки чоловіків. Це було до чортиків банально, але погляд вловив сиві волосинки у його скронях. Чи ж чоловіки взагалі ніколи  не дорослішають?

- Єгипет він тобі дарує, щоб загладити провину?

- Що Ви знову городите, Андрій Петрович? У нього нема ніякої провини переді мною!

- А синці звідки? Б’є, значить любить?

    Яна демонстративно зітхнула. Не було бажання щось пояснювати чи когось виправдовувати! Її приватне життя не повинно його хвилювати взагалі. Чого він прийшов? Бо знає, що Паша в лікарні? Байдуже.

- Андрій Петрович, я втомлена. Дайте мені спокій... Хоча ні, стоп! Скажіть, хіба ми сьогодні зранку десь пересікались?

- Чшшш, ми уже цілуємось, - його руки якось геть хаотично ковзнули по її шиї, скулах, волоссю.

   У ніздрі вдарив той самий запах – дешевий, грішний, бажаний, БАЖАНИЙ... Ось що її у ньому приманює – ейфорія від перших, несміливих дотиків, заборонені дії, гострота відчуттів. З Пашею так уже ніколи не буде – він уже свій, розгаданий до атома. То отже, вона просто полігамна? Аморальна? Хтива, безпринципна нікчема?

- Стоп, стоп, - ледве шептала, бо він цілував її губи так жадібно, що й не сила ворухнутись. – Нам не можна.

   Їх погляди зустрілися.

- Ми сьогодні пересікались на вулиці Сорокаріччя! Ти з якогось салону виходила, - прошепотів і він. - Мене й не помітила, сподіваюсь. Бо якось не приємно, коли сусідка проходить в пів кроку від тебе і не вітається. Це, взагалі в твоєму стилі, але…

- Ясно. Відпустіть мене.

- А чого ти перебиваєш старших? Старших перебивати не гарно. Не вчили тебе такого?

- Андрій Петрович, мені хтось щось написав. Треба глянути. Телефон вібрує.

    І плюнула б на те, що там хтось щось написав (може це взагалі розсилка реклами якогось магазину), і занурилася б у весь цей шлейф заплутаних бажань, і дозволила б собі безодню чуттєвостей, але ж вкінці кінців, хіба вона ТАКА? Ні! Господи, ні! Вона ж – еталон безпосереднього, різкого характеру. Сила волі – найвищого левелу! І правильна! ПРАВИЛЬНА! Тому й скорила душу ідеального, виваженого, правильного Паші.

    Ледве вирвалася з його гарячих обіймів. Телефон вхопила. Зловила себе на думці, що її взагалі не цікавить від кого прилетіло повідомлення, але погляд вхопив слово «Жанна».

- Це від Жанни, - для чогось прокоментувала і зробила крок назад, ніби нарешті дозволила йому ввійти в середину і зачинити за собою двері. – Пише, щоб я глянула під ліжко з червоною ковдрою. Дивно. Це кімната Асі. Вона туди не заходила.

    Не проронивши більше ні слова, Яна просто пішла у ту саму кімнату. Заглянула під ліжко. За мить дістала звідти картину. Ту саму, яка пропала…

- Нічого не розумію, - тільки й промовила, глянувши на такого ж ошелешеного Андрія Петровича.