36

    Яна дізналась не про все. Але дізнатись судилося пізніше. У голові гупало відчуття того, що все навколо не правильно. Щось не так. Щось не по системі і не по графіку. Учора телефонувала Лариса. Запевняє, що хворіє і заняття поки проводити не може. Але сказала, що знайшла Яні іншого тренера.

- Це не Петрович? – одразу уточнила Яна.

- Ні. Тобі я його не дам. Він має бути мій! – глухо розсміялася Лариса.

- Окей.

    Та після пробіжки, як тільки Яна зійшла з бігової доріжки, одразу зустрілася очі в очі із ним.

- Ти тренуватимешся сьогодні зі мною, - твердо проговорив Андрій Петрович.

- Ні, з Вами я не тренуватимусь більше ніколи, - заперечно махнула головою Яна на ходу. – Сьогодні мій тренер якийсь Влад.

- Бойко, - хмикнув Андрій Петрович. – Можеш піти на рецепції перепитати. Прихворів він трохи. Попросив його сьогоднішніх клієнтів розписати до інших тренерів. Я забрав тебе.

- Значить я іду додому.

- Ну і для чого цей цирк? – запитав він притишено, різко вхопивши її за лікоть.

- На що він захворів? – так же притишено прошипіла Яна. – На струс мозку? Вивих сустава? Перелом?

- Яна, я не причетний до того, що сталося з тобою у той вечір! Скільки можна натякати мені на цей абсурд?

- А я не натякаю на те, що сталося зі мною! Ви побили мого чоловіка!

- По перше, він получив за те, що ти ходиш синя. І я  не повірю, що це ти впала з ліжка! А по друге, він тобі не чоловік. Він  альфонс хрінів, який живе в твоїй квартирі і корчить із себе супер мачо! Ти знаєш, що квитки в Єгипет коштують найдешевше із всіх існуючих курортів? Таке і я б міг купити! І я впевнений, що машина ота його в кредиті! Засліпив тебе, а ти боїшся зрадити… Кого? Його гаманець? Кохання не купиш! Тим більш, що не вірю я в його гроші! Нема їх! Є вистава…

- Який тупняк, - з огидою скривилась Яна і спробувала видерти свою руку з його долоні. – Негайно відпустіть мою руку!

- Не засліплюйся ним, Яна.

- Ааааа! Він мене мацає! – проте несподівано зі всієї сили розкричалась вона, періщачи другою рукою його по обличчю.

    Десятки поглядів, як ті квіти соняшнику, миттю спрямувалися у їх сторону. Андрій Петрович виглядав ошелешеним. Навіть від неї такого він не чекав точно.

    Спробував впіймати її за ту  руку, якою вона гамселила його, не розбираючи куди попадає. Але звідусюди уже збіглись тренери і з десяток підкачаних клієнтів, то ж Андрію Петровичу не залишилось нічого іншого, як просто її відпустити.

- Ти якась хвора, - процідив крізь зуби, нахмуривши брови.

- Не більше за Вас, шановний! – відказала на те Яна і просто пішла із залу.

    Але ж поки переодягнулась і вийшла на вулицю, вметіла, що він її уже чекав. От тепер стало дійсно лячно. Бо він явно чекав. Чого б інакше отак стовбичив під дверима?

- Як ще я можу вийти з цього приміщення? – запитала охоронця, який безцільно тупцяв вздовж першого поверху.

- Прошу?

- Питаю, є ще якісь двері через які можна вийти з цього приміщення, щоб не через ці?

- А, ні, нема, нема, - рясно замахав головою охоронець.

- В сенсі, нема? Ви на приколі? – Рознервувалась Яна, не випускаючи з поля зору Петровича, якого добре бачила крізь скляні двері. – А якщо пожежа?

- Тоді відчинимо чорні ходи.

- Відчиніть мені зараз. Дуже треба, - швидко, але стиха проговорила Яна, і спробувала всунути йому стогривневу купюру.

- Не положено!

- Та харош тобі зі своїм положено-не положено. Взяв ось сто гривень, відчинив тихо двері, і ввечері п’єш пивасік. Я ж не запустити когось прошу, а випустити!

- Не положено!

- Двісті.

    Охоронець мовчки підхопив її під лікоть, і поспішно почав випроваджувати за двері.

- Відпусти, дурненьке, - впиралася Яна, хоча хлопчина був явно сильніший за неї. – Давай я тобі 500 грн дам. Окей? Ну ж не тупи. Хоч подумай!

    Та охоронець виявився невблаганним. Мабуть новачок. Ще й вивів її якось так шумно, щось там крикнув, про поліцію, яку в наступний раз викличе точно. Дивачок та й годі. А Андрій Петрович уже тут, як тут.

- Проблеми? – з насмішкою запитав він. – Мацав тебе?

Яна спробувала мовчки обминути його, але ж він уже не давав ступити й кроку.

- Твій Пашечка ж не потягне тебе таку, - швидко щось говорив Андрій Петрович. – Тобі треба сильний чоловік! І морально і фізично…

- Мені треба адекватний чоловік! – рявкнула Яна.

- І тому у тебе все лице в синцях?

- Це від ін’єкцій, - дуже не бажаючи того, все ж випалила Яна. Дідько, хотілося ж, щоб вони всі думали, що вона від природи така вся гарненька-свіженька. – Ви ж бачили тоді зранку, що я виходила з салону. Ін’єкції краси там мені зробили! Синці зійдуть, і я стану мега файна мадам.

- Це він тебе заставляє?

- Андрій Петрович, ну не стосується усе це Вас! Ну ніскілечки, - спробувала знову минути його Яна. – Ви стосовно нього дуже помиляєтесь. Він самодостатній чоловік, добре заробляє. Я знаю де він працює, ким, з яким окладом… Він купує мені телефони, дарує різні подорожі, купив норкову шубку…

- І ти впевнена, що шубка не арендована і точно - з норки?

- Ну, по перше не з чебурашки – точно. А, по друге - ми собі якось розберемося без Вас. Вгамуйтесь! Ведіть себе, в решті решт, як чоловік.

- Ага, отак, да? – махнув він головою. – Ти вирішила, що я розмазня?

- Слухайте, мені взагалі фіолетово…

- Не хорони мене, як свого колишнього, - перебив її Андрій Петрович. – Я не розмазня! І не ідіот. Я знаю, що ти до мене не байдужа. Ти боїшся його покинути, бо він забезпечує тебе, чи створює ілюзію, що забезпечує…

- Ну все, досить! Дайте пройти!

- Кохання – не купити! Є речі, проти яких гроші – це просто папір. Чоловік – це не друг, і не партнер, і не коханець. Чоловік – це той без кого просто не можеш. Нічого не можеш. Ні дихати, ні…

- Для чого Ви мені зараз розказуєте ці драми? – нервово перебила його вона.