40

    Олег зателефонував надвечір. Якраз тоді, коли Яна виносила з під’їзду велику, дивну, огидну картину.

- Ти подумала? – запитав він.

- Ти ж мені дав тиждень, - буркнула Яна, бо свою розмову сьогодні у кабінеті Артемчика вони дійсно завершили на тому, що Олег дав їй ще тиждень часу на роздуми.

- Який тиждень? – почулося по той бік зв’язку. – Аааа, точно. Оце мене вже клинить… Закрутився, забувся. Сорі, сорі. Скажи хоч що тебе стримує? Ти ж справишся точно! Всі з цим погоджуються.

- Слухай, давай потім поговоримо, бо мені таксі треба визивати, - проговорила вона, ховаючи очі.

У під’їзд постійно хтось заходив, або ж виходив, то ж  з цією картиною у руках вона виглядала якоюсь схибленою маразматичкою, що збирає по смітниках різний мотлох і зносить його додому.

- То може тебе кудись підкинути?  Я саме переїжджаю міст. Ти з дому їдеш чи ще звідкись?

- З дому, - швидко випалила Яна, внюхавши перспективу покататись у авто шефа.

    Якщо він зараз на мосту, то тут буде за якихось три хвилиночки. А як вже уявила той джип, величний, як корабель, то очі одразу знайшли балкон Андрія Петровича.

    Нема…

    А хай би був, а хай би бачив… Засміялась стиха сама із себе. Ех, правду казав Андрій Петрович – закохані схожі на наївних ідіотів. Машинально вікрила у вайбері їхню з сусідом переписку. Гортала, гортала. Який наполегливий чоловік. Нерішучий, але стосовно того, на що вже наважився – то наполегливий, дай Боже кожному. Щось таке тепле відчула від того всього. А воно ж усе досі лише дратувало і дивувало. Просто, мабуть, із ним вона дуже госто відчувала себе комусь потрібною, бажаною, спокусливою, недосяжною.

    За якихось три, чотири хвилиночки у двір дійсно заплив чорний, тонований мерседес Олєжика. Яна ще раз кинула погляд у сторону балкону Петровича. Ні. Мабуть, справді махнув на якесь змагання.

- Шо це? – ледве видавив слова Олег, побачивши картину, яку Яна намагалась впихнути на задні сидіння.

- Картина Пікасо, - швидко проговорила Яна. – Намагайся біля неї не дихати. Старезна і дорогезна.

- Аа, - махнув головою Олег, звів брови і сів за руль.

    Більше він на мистецький твір бабулі Яни не оглядався. Щоправда, коли почув, що Яна дарує цю картину отому дідусю, який стоїть сьогогодні у ТРК ФІТКРОСІНГ за те, що він погодився вийти на таку роботу, Олег аж закашлявся.

- Ти знаєш скільки такі речі коштують? – випалив він.- Ті ж фанатики в цьому мазюкані бачать ідею і готові платити, як за квартиру.

- Ну й окей, - стенула плечима Яна, тамуючи у грудях сміх. – Тоді я не відчуватиму себе безсовісною за те, що спонукала такого актора робити роботу за смішну оплату.

- Яна, якого актора? – не вгавав Олег. – Я за ним хвилин п’ять поспостерігав. То він за цей час встиг видати аж два подарунки, а так впрів і захекався, що я аж за нього розхвилювався.

- Ну от не перегинай палку, Олєжик, - відмахнулася Яна. – Бо мені, наприклад Марінка телефонувала. Казала, що Аркадій Вікторович – то просто знахідка. Бабульки цукерки скупляли кілограмами.

Зустрілася із ним поглядом. Аж ноги затерпли. Цікаво, чи хоч підозрює він наскільки безсоромно Яна зараз бреше.

- Значить я ще більше переконуюсь, що така людина як ти має бути керівником, - струснув головою Олег. Креативна і обезбашена! Але що я хотів тебе попросити – не кажи поки Артему нічого, добре? Взагалі нікому нічого не кажи.

- Цинічний ти парубок, Олєжик, - відказала на те Яна. – У Артемчика дружина вагітна. У декреті. От-от чекає на малюка. Хай би роботу поки підшукував, раз ти точно його збираєшся звільнити.

- Я не бюро добрих послуг, - відказав на те Олег без роздумувань. – У нього був шанс заробляти добре. Але він ним не скористався. А якщо я йому зараз ще скажу, що він має з Арт Апу піти, то він взагалі розслабиться.