48

     Це – Василина Миколаївна? О, Господи, це ж Василина Миколаївна!

    Яна пришвидшила шаг, бо на лавочці, що біля під’їзду, точно сиділа його матінка. Вона могла хоч трохи прояснити ситуацію, то ж Яна не хотіла втратити можливість поспілкуватись із цією своєю сусідкою.

- Доброго дня, як поживаєте? - випалила врешті Яна, і присіла поряд на лавку.

- Яночко, ангел мій, - сплеснула руками Василина Миколаївна настільки типово у своїй манері, що Яна аж розсміялась.

- Я бачу помічницю Вам Андрій Петрович знайшов що треба, - одразу завернула розмову у потрібне русло. – На щоках рум’янець, у очах сонячні зайчики. У дворі гуляєте. Ще якийсь кавалер вкраде Вас з такими результатами!

- Тиранозавр вона, а не помічниця! – проте різко вказала палицею Василина Миколаївна у сторону сміттєвих баків.

     Туди саме прямувала незнайома Яні жінка із сміттєвим пакетом.

   «Якраз у вкусі Петровича, - майнула пекуча думка, - руки дебелі, срачина вгодована. Такі пишні форми, що й не сховаєш за одягом. Можна вп’яніти від кохання до роботи з такою!»

- Вона думає, що я коза! – гаркнула ще Василина Миколаївна і демонстративно скривилась. – Сама сидить на своїх дурних дієтах і мене однією травою годує! А я хочу хліба із смальцем! І нормальних пиріжків – пухких, рум’яних, а не тих чорних гльоциків, що вона з житньої муки ліпить. І колить вона мене, як худобу, а не живу людину. Тьху, а не помічниця!

- Ну, лікування – це завжди щось не зовсім приємне, - стенула плечима Яна. – Ви мені тримайтесь! Та й певно ж це не надовго? Коли Андрій Петрович повертається із змагання?

- З якого змагання, ангел мій? – журливо похитала головою Василина Миколаївна. – Він то так всім сказав, але мене таким не обдуриш! Чи ж я не знаю, яка у нього завжди дієта перед змаганнями? А це набрав моїх пиріжків і поїхав. Яночко, ангел мій, а тобі що говорить? Може ти скажи йому, що мені тут вже зовсім зле? Хай би їхав додому, а то я зачахну від хвилювань…

- Ой, я не можу. Правда, - Яна аж піднялася із лавки. – Ми із ним трохи посварились, то й не спілкуємося зараз.

- Посварилися, - сплеснула руками сусідка і її маленькі очки забігали із сторони в сторону. – Так он воно що! От того він і поїхав! Він же тебе так кохає, Яночка…

-  Не вигадуйте, Василина Миколаївна, - Яна уже задкувала до дверей під’їзду, бажаючи затулити вуха обома руками.

- А що мені вигадувати, якщо я бачу, - всерівно продовжувала свою мову Василина Миколаївна. – Якби у тебе не було сім’ї, то він би тебе уже нікому не віддав…

    Задихалася від тих слів. Сховалася у своїй квартирі, зачинилася на ключ і просто мовчала, сидячи на дивані і безцільно вдивляючись у білу стіну навпроти.

    Колись Ольга Григорівна сказала, що якщо важко, то життя готує до чогось грандіозного. Тоді вона Яну підбадьорувала, коли важко було на роботі. І тепер Яна – без п’яти хвилин директор Арт Апу.

    Але якщо важко у амурних просторах, то що це значить?

    Яна зітхнула і мовчки засміялася сама із себе. Бо усе те значить, що вона камінь, танк і броня лише на роботі. В особистому, вона так і залишилась скривдженим вовченням, яке горнеться до того, хто більше проявляє свою турботу і почуття. Здавалось, вона готова і в змозі полюбити будь-кого, хто закутає її душу у впевненість, що тепер все буде тільки добре. Все таки, колишній чоловік підкосив її надто суттєво. Скільки б вона не замикала свої справжні емоції на тисячі замків, скільки б вона заперечувала існування його тіні на своїй душі – усе те була неправда. Бо він скривдив її, морально розтоптав, а вона не виплакалась.

Втрамбувала усю гіркоту у глибинах власного серця, і несла той тягар крізь життя, не даючи собі дозвіл на повноцінний розмах крил.

І навіть зараз вона не могла просто розревітись, поплакати. Навчилась робити вигляд, що не відчуває отого нестерпного комка печалі у горлі. Знову і знов зібрала себе в кулак і побігла в дитячий садочок за Асею.