51

    Так бувало рідко, але якщо вже Паші вдавалось вирватись із роботи раніше, то Асю з садочка вони забирали вдвох. Яна розуміла як оте все виглядало збоку. Бо те все виглядало ідеально. Хороше, елітне авто, гарний високий чоловік у хорошому костюмі і у якісному, наваксованому взутті, плюс розкішна, впевнена у собі жінка на підборах і з сумочкою від Армані, плюс маленьке хитреньке дівчатко у модному пальтішку і кумедній шапочці з двома бамбонами. То виглядало ідеально, хоч картину пиши з цієї сім’ї. А Яна морально догризала себе докорами за те, що вона купилась, продалась. Навіть язик не повертався знову завести мову про квартиру на Некрасова. Це ж виглядатиме так, наче вона вимагає кращих умов, кращого життя, грошей.

- Ну, що? Куди сьогодні? – врешті запитав він і Яна, мабуть під впливом усіх тих думок, усвідомила, що якось нікуди і не хоче.

Ні одне кафе не спадало на думку. Хотілось затишку, спокою, відносної тиші і гармонії.

- А може відвідаємо Ольгу Григорівну? – несподівано випалила вона, згадавши за чай з гілочками. – У неї ж папужка. Ася пограється. Та й ми її провідаємо перед поїздкою.

    Паша був не проти. Він ніколи не відмовлявся заглянути до тієї старенької колишньої вчительки, яку життя загнало у скруту і одинокість. Якось він її теж сприйняв за рідну душу, то ж Ольга Григорівна давно перестала дивуватись, коли вони заїжджали вдвох чи втрьох.

- Ну тоді гайда в машину. Щось купимо на гостинець.

    Кинула на нього обережний погляд, зітхнула важко. Він затишний. Він турботливий, надійний. Він дещо імпульсивний, але загалом -  дуже рідний, і щирий. Його треба постійно чекати із роботи, але іноді із ним можна вмерти від нудьги… Зате без нього можна вмерти від пустки, що обов’язково розлиється по тілу, якщо раптом вони розійдуться. Щось ще мучило її, духовно спустошувало, не дозволяло душі співати і розправляти крила.

- Подобаюсь? Зацінила своє щастя? – спитав несподівано він, і Яна розсміялась.

- Ну, парубок ти у нас файний, не сперечатимусь, - відповіла все ще сміючись.

- Про що ти думаєш? – він поклав долоню на її руку, але очі не відводив від дороги. – Дивишся на мене, видивляєшся так уважно…

- Та от думаю чи я справді тебе заслужила, - майже чесно призналася Яна.

    Він стиснув її руку в кулачок. У тому жесті ховався цілий космос. Яна завжди знала і відчувала, що він не сумнівається у своїх почуттях. І вона в своїх ніколи не сумнівалась. Але Андрій Петрович… Ох, якби ж не Андрій Петрович… Якби не той голос, не той дешевий парфум, не його аномальна нерішучість із раптовими зривами у вигляді поцілунків та гострих, відвертих слів… Цей сусід став пікантною приправою до її ідеального життя і тепер без цих спецій життя не уявлялося зовсім.

    Машина вкотилася у двір.

- Може її нема вдома? – проговорила вголос Яна, кинувши погляд на вікно Ольги Григорівни.

    Зазвичай, старенька вчителька годинами сиділа біля вікна, вдивляючись у обличчя випадкових перехожих, а поки Яна підіймалась на п’ятий поверх – вона уже стояла у відчинених дверях і хвалилась, що чайник майже скипів. Сьогодні ж у вікні було порожньо, то ж Яна навіть уявила, як зараз натисне в дверний дзвінок. Або Асю підіймуть – нехай натисне вона.

    Але дзвонити не прийшлось. Натомість, піднявшись на п’ятий поверх, вони розминулись із гостем, якого саме провела за двері Ольга Григорівна. Яна округлила очі із несподіванки. Просто Андрія Петровича тут вона не сподівалась побачити зовсім.