Напрямок 6. Класицизм

Меланія довго обирала сукню, яку одягне сьогодні до Ореста в майстерню. Хотілось щось обрати дуже гарне і нейтральне водночас. Вчора він назвав її хвойдою. Це слово хотілось якось із себе змити, бо дуже воно їй муляло. Ніколи такого в свою адресу не чула. Але ж таки вчора трохи переграла, і можливо якби вона була не гола,  це б сприйнялось не так кричуще і вульгарно.  Вона думала що Орест середньостатистичний  бабій, якого тільки помани молодим жіночим тілом, і він побіжить на нього як бик на червоне. А ні,  не такий він  вже простий, цей скульптор. Меланія поглянула на м’ятного кольору сукню з відрізною талією, ніби консервативний фасон, але задиркуватий білий комірець додає трохи інфантильності та безтурботності.

- Те що треба, - промуркотіла дівчина.

Тактику Меланія вирішила трохи поміняти. До Ореста треба інший підхід. Довгими ногами в душу йому не западеш, а тільки в ліжко. Тим більше це місце, пустим в нього ніколи  не буває. Висока конкуренція. І цей шлях взагалі не для неї.

Довго тиснула на дзвінок біля воріт маєтку Білецьких. Ніхто не відповідав.

- Меланіє? Заходь моя хороша, почула вона лагідний голос Ніни Степанівни.

Пройшовши крізь довгу алею, між ідеально вистриженими газонами  вона нарешті потрапила у будинок.               

- А Ореста немає, пожала вона плечика відкриваючи їй вхідні двері.

- Як? В нас домовлено на 9-ту ранку.

- Він в лікарні, йому сьогодні вранці погіршало.

- Погіршало? – Меланія з зацікавленістю подивилась на жінку.

- А ти що не знала? Орест втрачає зір, сліпне одним словом. – Ніна Степанівна, емоційно витерла очі краєм свого фартуха, Так що можеш їхати до дому, в тебе сьогодні вихідний.

- Не знаю, мені майстер нічого не казав, знаючи його вдачу, я краще йому перетелефоную, щоб знати напевно. – дівчина почала шукати свій телефон у об’ємній сумочці, - не відповідає, - через декілька спроб промовила вона до жінки.

- Хочеш зачекай його тут, раз ти так боїшся його гніву, відповіла домробітниця, - я тобі заварного чайку зроблю.

- Із задоволенням посмакую.

       Запашний ароматний чай, налаштував обох на веселу, душевну розмову. Допоки на кухню не зайшла Марина. Явно не в захваті від їхньої компанії.

- Ви нова натурниця? – пронизуючи Меланію поглядом з голови до ніг, промовила дружина скульптора.

- Так, дівчина поглянула на неї і не думала відводити  очі. Марина всіх жінок яких щось пов’язувало з Орестом, звикла сприймати як суперниць. Тому й до Меланії була налаштована вороже. Не звикла бути у таких випадках надто привітною.

- Ніно Степанівна, будь ласка, приберіться у моїй кімнаті, трохи пом’якшеним тоном звернулась вона до жінки. Ніна Степанівна все зрозуміла, навіть тому що тільки там прибирала, розуміюче кивнула і вийшла з кімнати.

- Тож, як вам працюється з Орестом? - промовила Марина, наливаючи із прозорого заварника собі чаю. 

- Могло бути і краще,  - відверто відповіла вона.

- Я знаю що у вас є свій непоганий бізнес, не розумію чому ви погодились, ще якусь двадцятилітню дурепу я б зрозуміла, а вас…, - жінка загадково поглянула на неї.

- А, от ви про що, я малюю, сама творча,  люблю мистецтво, тому вирішила погодитись на цю авантюру. Це для  мене радше спортивний інтерес.

- Спортивний інтерес до мистецтва чи до Ореста? – жінка зробила великий ковток гарячого напою.

- До Ореста? Ви ж самі сказали що я не двадцятилітня дурепа.

- В тебе чоловік є, діти? – продовжувала своє опитування Марина.

- Ні.

- Ні? А коханець?  -  забувши про тактовність сказала вона.

- Серйозних стосунків в мене немає, ну а мої коханці вас не стосуються. Вибачте, я напевно піду, - відрізала Меланія підірвавшись зі стільця.

- Добре, добре не звертай увагу, вибач, трохи перегнула палку, з часом я починаю бути схожа на свого чоловіка. Ти мені сподобалась, не хочеш скласти компанію? – Марина підняла свою чашку як келих, запрошуючи ту до столу.

Меланія подивилась на неї, і сама до себе пирхнула, не знаючи як на цей жест реагувати.

- Пробач, це банальна перевірка, всі натурниці Ореста у підсумку ставали його коханками. Тому це в мене по інерції, в словах Марини вчувались нотки щирості. Меланія мовчки сіла за стіл.  

-  Але мушу сказати, ти таки трохи схиблена, раз погодилась йому позувати, - сказала жінка, захлинаючись від сміху.

- Я така, люблю екстрим. – відповіла їй взаємністю Меланія, - Орест що невиліковно хворий? – запитала вона у дружини.

- Та ні , чого жити буде,  - байдуже махнула вона рукою, прикушуючи губу, - Правда сліпим.  

- Ого, - дівчина над чимось задумалась.

- Тільки не вдавай що тобі його шкода.  – безтурботно сказала жінка. – Я сама іноді намагаюсь трохи проявити до нього співчуття, і ти знаєш нічого не виходить. Я собі думаю, Марино, це ж не правильно, він же твій чоловік, але зі сухофрукту соку не вичавиш. Отак і в мене. Головою я розумію, що це погано, та серце шепоче: «так йому і треба». Знаю, знаю, я жахлива, ловлячи на собі погляд Меланії, сказала вона. 

- Ні, ви відверта.  –  тихо відповіла та.

- Ти мені однозначно подобаєшся, тільки звертайся до мене на ти, я звичайно старша, але не настільки - підморгнула вона у відповідь, - А ти знаєш що ця його скульптура таки  може увійти в історію, так що тобі поталанило. Організатори  впливової міжнародної премії Арте Лагуна, зацікавились цієї роботою. Якщо Орест зуміє її закінчити, то вже через півроку, її побачить майже вся Європа. І якщо він виграє у номінації скульптура, то і здобуде всесвітнє визнання.  Ця його Венера, останній шанс привернути увагу до своїх робіт. Бо останнім часом справи його кепські. Ніхто його купує, ще й один критик написав про нього розгромну статтю. Після того взагалі все застопорилось.