Напрямок 12. Символізм

Сьогодні все. Сьогодні все стане на свої місця. Подумав Орест коли його будильник задзеленчав о 6 ранку. Ще б пак, об 11 до нього приїжджають експерти впливової міжнародної виставки Арте Лагуна, оцінювати його скульптуру. А на 16 годин в нього запланована зустріч із Меланією.

- Це буде дуже нервовий день, - промовив Орест до себе, розглядаючи букет троянд, який він придбав спеціально для зустрічі з нею. Рівно 91 троянда, за кожен день, який вони працювали разом. Виявляється, він ще може бути дуже романтичним.

В двері постукала Ніна Степанівна:

- Доброго ранку, до урочистого обіду все майже готово, все як в кращих будинках Парижу.—сказала вона і засміялась. Підійшовши до нього і подивившись на нього крізь дзеркало,. Коли він, якраз в цей час зав’язував краватку.

- Так, рано? Може їм не сподобається? Та й не буде що святкувати.

- Ой, не видумуй скульптура неймовірна, це й навіть я неотесана помітила, а й твої експерти й поготів. – сказала вона, поставивши руки в боки.

- Дай Бог, Ніно Степанівна. – тихо промовив він.

- Ой, а для кого ця краса? – защебетала вона показуючи на величезний оберемок троянд.

- Все вам потрібно знати, буркнув він, натякаючи щоб вона залишила його самого.

- Ой ну добре, добре, ти такий сьогодні таємничий. – сказала, виходячи із його кімнати.

Години спливали досить швидко, містер Андерс І Джозеф, зателефонували і сказали що вже приземлились в аеропорту і за годину будуть на місці. Рівно в 11, ці європейці такі пунктуальні аж бісить. Орест нервово ходив по майстерні, не знаходячи собі місця.

А якщо їм не сподобається? Це буде повний провал. Ніколи ще його кар’єра, не висіла на такій тоненькій волосині. Або пан, або пропав. Так як він не любив свою справу, як не переживав за своє творіння. Лише одне по-справжньому зараз тривожило його душу – зустріч з нею. А всякі експерти були річчю другорядною, так між іншим.

Орест намотував круги навколо Венери, а за ним хвостиком бігав Рококо. В майстерню знову зайшла Ніна Степанівна:

- В який тарілках краще подавати гарячу страву, в білих чи синіх? тицьнула вона перед носом дві глибокі посудини різних кольорів.

- Ой, та не забивайте мені дурним голову! крикнув він, його нерви почали давати збій, - Вибачте, я не хотів, - почав виправдовуватись, коли побачив її розгублене обличчя. Жінка тихо вийшла з кімнати залишивши його на самоті.

Він вийшов за нею в коридор:

- Ніно Степанівно, не ображайтесь, я просто дуже переживаю, ще й ви з своїми тарілками! – крикнув він навздогін.

Жінка обернулась і підійшла до нього:

- Все буде добре, Оресте, все буде добре – ніжно промовила вона, обнявши його.

Експерти стояли і мовчки роздивлялись скульптуру. Беззвучно, жодної реакції. Орест стояв біля дверей, і боявся хоч щось запитати в них. Андерс і Джозеф, тихенько перешіптувались між собою, потім кивали, і ставили у своїх паперах якісь відмітки. Орест розумів що вони оцінюють його за різними характеристиками: технікою і оригінальністю і т.д. Цей процес тривав вже більше тридцяти хвилин. І він не розумів подобається їм, чи це повний провал. Коли вони тихенько обговорили останній пункт в анкеті, нарешті звернулись до нього:

- Ця робота відчутно відрізняється від ваших попередніх скульптур. – сказав один із них.

- Так,  сюди я вклав власне бачення, і рішення, так би мовити вона експериментальна, голос Ореста рипнув, як сніг на морозі. А в горлі пересохло.  

- Ми вражені, сказав Андерс, - Ми слідкували за вашою творчістю. Всі ваші скульптури були ідеально виконанні, але не вистачало, як би сказати руки майстра? Ви не проявляли у них себе. Адже кожен з митців щось привносить своє, у ту справу якою займається. Ви були класним техніком, але придумати щось своє ви не намагались.

- Ця скульптура є проривом, ми в захваті, сказав Джозеф, засміявся протягуючи руку до Ореста, аби привітати.

 Скульптор відчув як важелезна брила щойно впала з його плеч, і розлетілась на мілкі  друзки.

- О Боже! – він не вірячи,  закрив руками обличчя. Він не вірив  в це, скільки вже експертів оцінювали його роботи, і все життя  він чекав саме цих слів.

- Вітаю пане Оресте, ми з радістю беремо вашу скульптуру на виставку ви стали нашим відкриттям цього року. Ми в захваті. – промовив Андерс, обійнявши і хлопаючи його по плечу.  

Вона обов’язково має це почути, подумав він про себе. Меланія моя Меланія. 

- Як ви назвете свою скульптуру? – поцікавився Джозеф, Венерою? Чи як?

- Меланією, ніжно протягнув він.  

- О, здивувався Андерс, - гарно!  закивав він головою.

- Як ви дивитесь на співпрацю? Ми б замовили вам ще пару робіт? – радісно сказав Джозеф.

- Я б залюбки! – промовив Орест, опустивши голову, Але ця робота остання, бо… я втрачаю зір і скоро осліпну остаточно. Така іронія долі, коли Орест нарешті розкрився і знайшов свій шлях. Підступна хвороба не дала йому жодного шансу.

- Співчуваємо пане Оресте, але в такому вона стане вдвічі дорожчою, або й навіть втричі. Ми подіваємось, що ви все таки зможете обдурити свій недуг, і зберегти свій зір.

- Нажаль це не можливо, але дякую,- криво посміхнувся він.

- Підпишіть авторську згоду, будь ласка –  експерт протягнув Оресту скріплений документ.

На першому поверсі вже за накритим столом їх чекала Ніна Степанівна. Орест спускався попереду.

І вона першим побачила його. Вона схвильовано кивнула йому, він радісно їй показав великий палець:

-    Жирний лайк Ніно Степанівна, засміявся він.

- О, слава Богу, я це відчувала, я знала це. – підбігла вона до нього і обійняла, Вітаю.