Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 4

Розділ 4

На дитячому майданчику вирувало життя. І це не зважаючи на те, що канікули були вже в минулому і дзвоник кілька тижнів, як покликав до школи. Здавалося, цих трьох хлопців, воно не обходило. «Народжені за гроші» - так називали цих дітей місцеві – сиділи на пофарбованих скатах, що півколом оточували гойдалки та гірку, й заглядали в один телефон.

- Та дай сюди! – вигукував найбільший з них, простягаючи чималу, загребущу руку до андроїда. Його руда, в пилюці, чуприна стирчала в різні боки, чим надавала обличчю кумедно-загрозливого вигляду. Тіло прикривала брудна сорочка, а ноги – стерті до лахміття кеди.

- Та ти не шариш! Нада так! – відпихав його другий хлопчина, трохи меншої статури й навіть коротко пострижений. На відміну від попереднього, в цього на ногах були нові кросівки, а на тілі нова, вже брудна, футболка.

- Хто не шаре? Я не шарю? А якщо в дупло?

Все це дійство спостерігав найменший за зростом, та схоже, за віком, русявий хлопчик. Він сидів поруч і копирсав пісок брудною ногою в гумових шльопанцях.

- Пацани, я їсти хочу…

- То йди їж! – грубо відказав рудий.

- Грошей дай!

- А ти заробив?

- Ну, що ти начинаєш, Сєрий? Я ж тобі об’ясняв…

Малий запнувся від удару ліктя під дих й закашлявся.

- Ти чого? – питав здавлено.

Натомість стрижений тільки непомітно кивнув йому в бік Степана. Патрульний саме йшов до магазину поспілкуватися з Людмилою. Та його увагу привернула трійця.

- Здрастуйте, Степане Андрійовичу! – вітався найстарший.

- Привіт, хлопці! – молодий чоловік кинув на них швидкий погляд і пригальмував. – А чому не в школі?

- Та в нас…

- Сьогодні уроки скорочені.

- Так. Вже приїхали.

- Справді? – хитро всміхнувся юнак. Він знав, що своєї школи в Карасівці нема. Дітей возили до сусіднього села, в дев’ятирічку. – Дивно, а я не бачив автобуса…

Рудий трохи подумав і додав:

- А! Так то дядько Грицько на СТО сьогодні збирався!

- Ясне.

Степан раптом передумав йти до продавчині й неквапливо, ніби мимохіть, присів поруч з прогульниками.

- А як взагалі життя у молоді?

- Нормально…

- Це добре. Дивлюсь, новий телефон у вас?

- Так, батько віддав.

- Класно! А що там батько? – звернувся до коротко постриженого.

- На роботі?

Степан трохи здивувався, що гуляка Митько пішов на роботу, але перед малими вигляду не подавав.

- Це ж супер! І де?

- Пішов до Остапенка горіх пилять.

- А-а… Це добре, - молодий чоловік поправив кашкет на голові й хитро посміхнувся. - А що, хлопці, може, є бажання допомогти поліції?

- Та ми залюбки! – відповів рудий і решта підхопили. – А що треба?

- Про пограбування чули?

- Так, - захитали головами.

- Неприємна історія, так?

- Ага…

- От я все ходжу й думаю. Якось то все дріб’язково виглядає. Якось не серйозно, чи що… - говорив, дивлячись перед собою та з’єднуючи й роз’єднуючи кисті рук. Хлопець, ніби намагався впіймати сонячного зайчика, що пробивався крізь віття каштанів, які ховали майданчик від спеки. – Я от що думаю. Мабуть, це міг зробити лише хтось місцевий.

- Та ну Ви що!

- Так, так, - вів далі Степан. – Злодій знав, куди лізе, розумієте? Знав, де що лежить… і що до чого…

Дільничний краєм ока хотів помітити будь-які зміни на обличчях цих шибеників, та вони сиділи, мов відморожені.

- Ну, так, може, ви чули щось підозріле, чи бачили?..

- Та ні… - знову хитали головами малі.

- Шкода, - видихнув розчаровано. – Дуже шкода… А я оце ходжу випитую… і все дарма.

Він виразив глибокий відчай. Такий, що можуть відчути тільки дорослі чоловіки, перед якими стоїть надважка задача. І, які, ніби не просять допомоги від сторонніх, але цього разу готові зробити виключення. Та тільки хлопчаки похнюпились разом з ним і мовчали.

- Ну, гаразд, - зітхнув. - А я можу вас дещо попросити?

- Авжеж!

- Коли все ж таки побачите когось, або щось підозріле… Ну, хтось продаватиме перфоратор, чи бідон… Знаєте, що це таке?

- Звичайно! – сміялися хлопці.

- Чудово! Тож, як побачите – повідомте мене! Добре? А я в боргу не залишуся! Знаю ж, яке нині життя складне…

Малі мугикали на знак згоди.

- Отже, домовилися! – підвівся дільничний. – Ну, бувайте хлопці!

Степан відійшов, а ті повернулися до своєї розмови.

- Та дай я їй напишу! – знову кричав рудий та намагався висмикнути телефон у стриженого.

- Сєрий, дай грошей! Я їсти хочу, - знову канючив малий…



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись