Глава 2

Машина зупиняється біля невеликого п’ятиповерхового будинку, що дуже нагадує готель. До нас одразу ж підбігають кілька ельфів і відчиняють двері.

Прісцилла граціозно виходить із машини, я за нею. Підбори занурюються в ґрунт. До будівлі веде втоптана земляна доріжка.

Що ж, не найкраща ідея була надіти ці туфлі. Але я думала, що тут більш-менш цивілізовано буде.

Біля будівлі стоять кілька чоловіків. Я не особливо звертаю на них увагу, лише спостерігаю за слугами, які несуть наші речі. У голові паморочиться, ніби я на каруселі.

Я підходжу ближче до чоловіків. Постфон у кишені вібрує. Нога зісковзує з доріжки і їде убік, підбор ламається, потрапляючи в пухку землю. Махаю руками, намагаючись зберегти рівновагу, впускаю постфон. Він летить прямо в бруд.

— Ой! — я мало не лечу слідом.

Але мене підхоплюють чиїсь руки — за талію й за груди. Так ось чому мені було так вільно! Безглуздий телепорт не пустив ліфчик! І тепер я стою в досить двозначній позі: незнайомий чоловік притискає мене до свого тіла, а його рука стискає найпотаємніше — те, чого може торкатися тільки мій наречений!

Мене обдає палючим жаром, кров закипає. Тонка тканина сорочки абсолютно не захищає мене від цієї полум’яної енергії.

— Обережніше, — вимовляє чоловік низьким хрипким голосом.

— Дякую, — відповідаю я.

Його рука затримується на моєму тілі. Занадто довго, щоб це здавалося пристойним.

Розвертаюся до свого рятівника. Ого, який високий! Його карі очі співчутливо дивляться на мене. На обличчі легка усмішка. Причому така, ніби переді мною хижак, який дозволив собі розслабитися. Він спирається на білосніжну тростину з металевим навершям.

Я густо червонію. У роті різко пересихає.

— Лілі… Ліліт Девире, — простягаю руку.

Пристойні люди завжди представляються. Особливо після того, як їх за груди помацали.

Ох, це ж дракон! Що я кою? Тільки збираюся опустити кінцівку, як він торкається її, а потім злегка нахиляється й цілує.

Брихець, брихець. Дракон! Серце на секунду завмирає, не знаючи, що йому робити — чи то завмерти в страху, чи то кинутися, немов пташка, на прути клітки.

— Приємно познайомитися, — примружується він, не зводячи з мене погляду.

— Лілі, ти йдеш? — біля дверей мене кличе Прісцилла.

Дракон переводить на неї погляд. Чи то світло від світильника, що висить над дверима, так падає, то чи в його карих очах насправді спалахує вогник. А на губах розквітає зовсім інша усмішка — куди ширше тієї, що була адресована мені.

— Ласкаво просимо, — говорить він і проходить повз мене. — Деліон Грахем.

Я нервово здригаюся: моє настільки феєричне знайомство відбулося із самим власником Ферісті?!

Прісцилла вся підбирається. Груди колесом, попа м’ячиком. Ельфійка в наступі. Ось як треба на драконів полювати!

Я ж знімаю зіпсовані туфлі. Ну, Лілі, ти ж тільки з дому поїхала! А вже підбор зламала. Жах. Гаразд, це дешевинка, яку не так уже і шкода. Це цілком очікуваний кінець для них. Сама дивуюся, як вони прожили два місяці з моїм везінням.

Ох, постфон!

Я нахиляюся до нього, притримуючи пишну спідницю. На екрані пропущений від Джейка. Хвилюється. Безглузда усмішка розпливається моїм обличчям. І в цей момент я ловлю погляд Деліона. Темний, небезпечний. У мене що, спідниця випадково задерлася?

Ні, ні, мені тільки уваги драконів не вистачало! І все через те, що я втратила ліфчик. Показую тут свої принади.

— Прісцилла Веноуз, — представляється начальниця, відволікаючи Деліона.

І він перемикається. Аж очі загоряються.

Що драконів привертає в ельфійках? Буду вважати, що довгі гострі вуха — екзотика. Це все суто з дослідницькою метою.

— Приємно познайомитися. А ви з якої частини роботи? — він злегка усміхається.

— Проєктувальник житлових приміщень, — відповідає Прісцилла й дарує йому милу усмішку, притискаючи долоню до грудей.

— Чудово. Хотілося б познайомитися з вашими ідеями, — він вказує рукою на двері, запрошуючи пройти всередину. — Ви звідки?

— Сирта.

— А, Ельфійський світ! Бував там не раз, — продовжує Деліон і пропускає першою Прісциллу.

Я вже було подумала, що мені доведеться зіткнутися з чоловічою галантністю щодо однієї жінки й цілковитою неповагою до іншої, але ні. Деліон повертається до мене й чекає, поки я зайду всередину.

Кілька плюсів цьому дракону за ввічливість.

Проходячи повз дракона, знову відчуваю жар. Дивлюся в його очі. У них запалюється вогник. Перечіплююся об його тростину й мало не падаю, але мене знову підхоплюють. Ні, ну я сьогодні виразно нариваюся на увагу дракона. Уже вдруге мене ловлять! Постфон знову вислизає з рук, але Деліон встигає підхопити його.

— Спасибі. Я сьогодні вкрай незграбна.

І знову червонію. Акуратність — не моя сильна риса. Але це стосується тільки побуту. Скільки разів мої мізинці зустрічалися з тумбочками — не злічити! Але в роботі я собі не можу дозволити подібної безладності.

— Це цілком нормально після телепортації, — дракон передає мені постфон.

Він знову вібрує. Спалахує повідомлення на екрані:

«Сумую, кохана. Подзвони, як зможеш».

А ми так і застигаємо з драконом, який мимоволі кидає погляд на екран.

Серце нервово б’ється, готове вирватися з грудей. У його карих очах знову спалахують вогники, а мені хочеться летіти, як метелик зі строкатими крильцями, щоб згоріти в них. Його погляд опускається до моїх босих ступень. Тепла хвиля огортає мене. Світ перестає існувати. Є тільки ми — я і дракон. Мені страшно й водночас бентежно. Хочеться бігти куди далі від цього хижака й одночасно пригорнутися до нього.

Деліон перехоплює тростину. Чути клацання. Мара спадає важкою завісою, повертаючи мене до реальності.

Прісцилла кидає на нас насторожений погляд, не втрачаючи своєї маски королеви, яка контролює ситуацію і драконівське лібідо.

— Може, вас все-таки тримати, щоб ви не впали? — ввічливо цікавиться Деліон.