Глава 4

Деліон востаннє кидає на нас погляд і прямує до виходу. Якщо я так на всіх драконів буду реагувати, то це буде дуже погано.

Доведеться самій звідси виїхати. Але не можна, я мушу працювати. Не уявляю взагалі своє життя без роботи. Я, як той брих, на якому всі їздять. Так я й не проти, їздіть! Тільки платити не забувайте.

Як це — сидіти й нічого не робити? Тим паче, що мені в супутники дістався чоловік із тонкою душевною організацією — ельф. Він постійно перебуває в пошуках роботи, змінив за два роки місць десять, пояснюючи це тим, що начальство зовсім отетеріло й не розуміє його.

Зате він добре готує й останнім часом почав натякати, що йому потрібно відкрити свій ресторан. Але це можливо якщо його батьки дадуть золота.

Взагалі, міжрасові шлюби не заборонені, ось тільки потомство дуже рідко з’являється. На цьому ґрунті Джейк посварився з родичами, у яких ми жили раніше, і тепер він стійко виживає в суворому світі, де більше немає батьківських грошей, зате є я. Для ельфів відносини, що тривають більш ніж рік — уже досягнення.

Тому наші два роки разом, можна сказати, щонайсерйозніші. Так, спочатку було важко нам обом. Я теж абияк перебувалася тимчасовими роботами, поки, нарешті, не влаштувалася в фірму, що займається проєктуванням житлових будинків. Справи в нас вирівнялися, і ми змогли, нарешті, жити хоч і не на широку ногу, але все ж вільніше.

— Ліліт, я щиро сподіваюся, що подібне не повториться, — шипить Прісцилла, коли ми входимо на другий поверх. — Не ганьби нашу фірму.

— Так я й не збиралася.

Я шкандибаю, накульгуючи через зламаний підбор. Те ще видовище! Сподіваюся, що телепорт переніс тюбик клею, який поклав у валізу мій турботливий Джейк. Знову ж, він знає, що клей мені точно стане в пригоді, адже я часом суцільна катастрофа.

Прісцилла багатозначно дивиться на мої груди й на ноги. Навіть накинута кофта не допомагає приховати мої принади.

— А що це було? Ліліт, я тебе брала сюди, думаючи, що тобі потрібна робота насамперед. А ти собі таке дозволяєш. Ще й перед самим власником Ферісті. Сподіваюся, це не повториться перед іншими драконами.

— У мене наречений є, які дракони! — мені стає трохи соромно. На крапельку, і це триває всього пару секунд.

Я-то думала, що Прісцилла ще та мисливиця за драконами.

— А то я не бачила, як ти дивилася на пана Грахема.

Так я й без неї уявляю, як це з боку виглядало! Очі вилупила, слинки мало не течуть. Жах!

— Це було випадково. Гаразд, я намагатимуся більше не дивитися дракону в очі.

Ми піднімаємося на другий поверх. Слуги ельфи, які несуть валізи, злегка випереджають нас і першими опиняються біля наших дверей.

Прісцилла залітає у свій номер. Я помічаю красиві сині відтінки, у яких він оформлений.

Ех, це ж мій улюблений колір!

Ельф-слуга заносить валізи Прісцилли слідом за нею. А другий заходить у сусідній номер із моїми речами.

Цей — у зелених тонах. Невеликий коридор із вішалкою для верхнього одягу, тут же підставка для взуття. З коридору ведуть двоє дверей. Я перевіряю, що за ними, відразу, поки ельф-слуга несе мою валізу в кімнату.

Ага, тут вбиральня. Ух, як усе чистенько й акуратно! Головне — нічого не зламати. Хоча б не в перший день. Скидаю туфлі, як тільки незворушний ельф залишає кімнату.

Дуже красиво тут. Зелені рослини на підвіконні, вихід на балкон. Краса дивовижна.

Ліжко невелике посеред кімнати. А подушки! Так і манять. Так, непогано б відпочити: голова досі паморочиться через телепортації. А після знайомства з драконом — ще більше. Треба хоч трохи видихнути.

Я застрибую на ліжко. М’яке, приємне. На стелі намальовані гілки дерев, як живі! Хмм, класно. Прокидаєшся: а над тобою дерево. Головне, не злякатися, вирішивши, що ти в лісі.

Так, гаразд. Я фіксую на постфон кімнату і відправляю знімок Джейку.

Тільки збираюся зайнятися речами, як у двері стукають. Я нервово здригаюся: кого там нелегка принесла? Може, я що-небудь згубила, поки йшла сюди? Шалена думка, що це може бути дракон, миготить у голові й зараз же зникає.

Стук триває так наполегливо, що простіше відчинити, ніж прикидатися дрантям.

— Мені не сподобалася та кімната, — фиркає з порога Прісцилла.

У її руках валіза. Я схрещую руки на грудях.

— Я сюди, — вона намагається мене обійти.

— Ну, мене моя цілком влаштовує, — злегка обурююся я. — Я вже навіть позначила її.

Очі начальниці мало на лоб не лізуть.

— Лілі, ти що, вовчиця?

— А, ні. Я в тому плані, що на ліжку стрибала.

— Так забери простирадло і йди в сусідню! — вона пхає мені до рук ключ.

І поки я отетеріло ляскаю очима, Прісцилла захоплює виділені мені апартаменти. Я закочую очі: гаразд, кімната в синіх тонах — це не так уже й погано.

Вона нічим не відрізняється від зеленої, крім кольору. Але брих крився в іншому. І я зрозуміла, у чому, тільки коли лягла спати.

За стінкою почали вити вовки…

Ненавиджу перевертнів! Чому дракон поселив нас поруч із ними?

Гаразд. У мене є чарівний капець!