Службовий роман по-драконячому

Глава 5

Цей рожевий гумовий виріб із пухнастим помпончиком — гроза всіх моїх сусідів. А, ні. Він не чарівний, а звичайнісінький. Але ефект, який він має на оточення, вражає. Ось уявіть. Ви стоїте зі своїми друзями, кричите пісні і п’єте вино. І тут із темряви на вас летить щось із чимось яскраво рожевим і кричить благим матом.

А ще спробуй зрозумій, що це таке! Раптом артефакт який магічний, хто їх, цих людей, зрозуміє. Розбіглися вони тоді на всі боки спритно, особливо коли з гучним ляпасом ця дрібниця опустилася на тротуар. Загалом, алкоголь помножений на мою безбашеність — і групу ельфів здуло.

Так і зараз, я щиро сподіваюся, що Гапочка мене не підведе.

Але про всяк випадок я перевіряю, чи є в мене у дверному отворі безшумний контур, який міг би закрити чужі шуми. Ні, його немає. Ех, шкода, що Грахем не передбачив таке.

Я закутуюсь у халат і виходжу зі своєї кімнати.

Стукаю в сусідні двері, попередньо знявши майбутню зброю. Тепер доводиться стояти на одній нозі.

Виття різко обривається. Тиша затягується, а мені ніхто не відчиняє.

Стою на килимі в одну капцю взутий, чи то лижі не їдуть, чи то я…

Двері відчиняються. У ніздрі відразу б’є гострий запах. Очі сльозяться, у ніздрях свербить. Аж чхати хочеться.

На порозі з’являється симпатичний молодий хлопець. Хочеться порадіти, що це людина, але я згадую те виття. Ні, це безперечно перевертень. Он, волохатий який.

Ореол диму огортає його. На ньому надіті тільки штани. Тож я мимоволі можу помилуватися його торсом із кубиками. Обличчям хлопця розповзається посмішка.

— Які гості в такий час! — у нього хрипкий і низький голос.

— Вибачте, — я погойдуюся, утримуючи рівновагу. — Ви занадто голосно виєте.

Починаємо ввічливо. Взагалі, це один з найдавніших і дуже важливих видів зброї у сучасному світі. Без цього зовсім ніяк.

Його погляд ковзає моїм тілом. Повільно й довго.

— У нас увімкнений безшумний контур, — м’яко усміхається він і кладе руку на дверний отвір.

Той загоряється спочатку помаранчевим, а потім зеленим світлом. Ось тепер він точно увімкнений.

— Прости, маленька, — нарешті озивається він. — Ми не хотіли заважати тобі. А чому в тебе немає безшумного контуру?

Я впадаю в ступор.

— Ем, та щось немає, — мій запал різко згасає.

І капець не знадобився.

— Дивно. А ти гарна. Можемо побігати, — він грає бровами.

— Що? — примружуюся я.

— Ну, ти ж вовчиця? Явно ж таки не брих, — продовжує він.

— Воу, ні. Я — людина, — гордо відповідаю.

Його брови повзуть вгору. Він явно не розраховував на таку відповідь.

— Людина? Як цікаво, — його погляд зупиняється на капці в моїй руці.

Я готова до бою, але поки в нас усе дуже культурно. Немає сенсу розмахувати зброєю.

— Ну, ти де там? — лунає жіночий голос із глибини його кімнати.

— Зараз прийду! — вовк злегка повертає голову, а потім дивиться на мене.

— Нумо, швидше! — лунає ще один — чоловічий.

Тепер мій час дивуватися. Однак!

— Нумо, повертайся! — ще один чоловічий голос.

Я навіть не підозрювала, що перевертні настільки стайні.

— Маленька, а ти не хочеш до нас приєднатися? Ми тут граємо в карти, — пропонує перевертень, бачачи моє щире здивування.

— Дякую за запрошення, але я хочу спати, а ви мені заважаєте, — я спираюся на косяк його дверей.

По периметру дверей спалахує зелена смуга. Це і є той горезвісний безшумний контур. Працюють вони часом феноменально: відсікають зовнішній шум, але водночас усе, що відбувається в кімнаті, чути сусідам.

— Маленька, ну, ти чого? У нас усе мирно і скромно. А ти красуня. Моєму другові якраз не вистачає подружки на цей вечір, — він наполягає.

— Дякую за запрошення, але я тільки сьогодні з порталу. Втомилася, як брих. Я дуже прошу вас проявити розсудливість і дозволити мені виспатися. Хоча б не вийте, — я розвертаюся.

Мене різко хапають за талію. Я опиняюся притиснута до міцного тіла. Упираюся в груди перевертня.

— Зовсім трохи, — він грає бровами. — У мене є протишумовий контур ще один.

Я різко видихаю.

— Я спати хочу.

— Маленька, п’ятнадцять хвилиночок, — вмовляє він.

— Відпустіть мене, — я дивлюся на нього вже зі злістю.

Ох, цей вовк ще погано знає моє везіння й силу капця.

— Маленька, просто посидь із нами трохи, — вовк намагається затягнути мене всередину.

Ну, тепер точно напросився.

Я з усієї дурі б’ю своїм гумовим виробом об дверний проріз. Лунає смачний ляпас. Гул з вібрацією шириться невеликим коридорчиком.

Захват на талії слабшає. Перевертень відскакує від мене.

— Ти чого? — злякано озирається він.

— Шановний, я ж говорила, що хочу спати, — замахуюся ще раз своїм знаряддям.

До нас підтягуються ще перевертні. З-за плеча одного з чоловіків визирає темноволоса дівчина з розпатланою зачіскою.

— Крістіане, тебе що, ця маленька злякала? — глузливо питає його товариш і теж дивиться мені в очі. — Нехай перетвориться у вовчицю, ми тут із нею побігаємо.

Я закочую очі.

— Отже, так. Я сплю за сусідньою стінкою… — починаю я, але мене перебивають глузуванням.

Капець знову ляскає по одвірку. Перевертні тут же хапаються за свої вуха.

Я нервово здригаюся, дивлюся на зелену смугу, яка засвітилася на одну мить. Оу, це, схоже, так гума з безшумним контуром контактує. Не знала цього.

З повагою дивлюся на капець.

— Узагалі, я сплю за стінкою. Прошу хоча б не вити. Добраніч, — розвертаюсь і йду до свого номеру.

Тільки лягаю в ліжко, як у мої двері стукають.

Я тьопаю до входу. На порозі стоїть той самий Крістіан. У його руках невелика коробочка.

— Це… вибачте, — він дивиться на мої босі ступні, — це безшумний контур. Але ми більше не потурбуємо вас.

— Дякую, — забираю коробочку.

Грюкаю дверима й чую, як із того боку хтось голосно зойкає. Одразу ж відчиняю двері.



Поліна Нема

Відредаговано: 06.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись