Глава 6

До слова, вовки вже не шуміли. Я зовсім трохи полежала, не вмикаючи безшумний контур, а потім і зовсім про нього забула. Так і заснула.

Вранці ельф, який тягав мій багаж, приносить сніданок у мою кімнату. Повідомляє, що рівно о дев’ятій я й пані Веноуз маємо бути внизу.

Вмерти, яка тут смакота!

Якщо так жити всі два роки цього відрядження, то зовсім непогано.

Після сніданку ми з Прісциллою прямуємо в сусідню з житловим будинком будівлю. Там збирається драконяча комісія, яка хоче поспілкуватися з кожним із запрошених.

В окрему кімнату, що розташована в кінці залу, запускають групою проєктувальників. Народ виходить звідти з якимось подивом на обличчях. Хтось навіть чухає за вухом. Відразу видно перевертнів: вони це якось по-особливому роблять.

Ми майже останні. Прісцилла поправляє ідеальну укладку, підфарбовує губи.

— Давай, Лілі, — задоволено усміхається вона. — Не підведи мене. Тільки спокійно. Я вперше не хочу вилетіти з роботи.

— Я пам’ятаю: ви розмовляєте з драконами, — усміхаюся я й позіхаю.

Усе ж не зовсім виспалася.

Прісцилла підморгує мені. А в мене аж руки починають тремтіти. Це їй є до чого повертатися, а мені — до проєктів, які хоч і дають копієчку, але таку маленьку, що скоро ми з Джейком підемо з торбами. Усе ж добре було на самому початку, коли його батьки допомагали нам. Шкода, що їм зовсім не сподобалося те, що їхній єдиний син вибрав не ельфійку, а людину в дружини.

Двері відчиняються й ми крокуємо всередину.

Комісія сидить за величезним столом. Їх усього п’ятеро, але одне місце порожнє. Мої очі одразу ж зосереджуються крайньому — Деліоні.

Поруч із ним сидить повненький чоловік середніх років. З іншого боку стола ще один дракон — Емільєн Сурьє — відомий архітектор Драконячої імперії, довготелесий тип у картатому костюмі, у нього дуже чіпкий погляд. Ой, матусю, ніхто не говорив, що він тут буде.

У центрі сидить статечна жінка, з боків від неї ще двоє драконів років п’ятдесяти. Їх я бачила вчора разом із Деліоном. Тільки познайомитися не вдалося.

Я йду до столу, намагаючись не спіткнутися. А то я вмію…

Ай!

Нога підвертається. На мить я завмираю. Кривлюсь від болю, але продовжую йти.

— Все гаразд? — співчутливо запитує єдина дракониця в цій компанії.

Інші чоловіки аж уперед подаються.

Прісцилла напружено видихає, але йде до крісел з іншого боку столу, за яким розташувалася комісія. А могла б і допомогти.

Ух, як же…

Кісточка горить болем, але я усміхаюся. Не можна ж показувати драконам свою слабкість.

— Все нормально, — натужно кажу я.

Шкутильгаючи, добираюся до крісла й сідаю. Потираю ногу.

— Прошу вибачення, — кажу їм.

— Нічого страшного.

Емільєн гмикає, і мені стає ніяково. Це ж брихець як чудово попрацювати з ним! Ось тільки зганьбитися на його очах — ще та подія. Деліон злегка примружується, дивлячись на мене.

— Добрий день, пані, — жінка перебирає папери і співчутливо дивиться на нас. — Мене звуть Франческа Ботті.

— Дуже приємно, — ввічливо киває Прісцилла.

— Приємно, — відповідаю і я.

— Отже, це Емільєн Сурьє, — вона показує на архітектора. — Він провідний архітектор майбутнього будівництва. Якщо у вас виникнуть труднощі, ви завжди зможете звернутися до нього.

Я переводжу захоплений погляд на нього. Тільки головний архітектор потемнілими очима розглядає Прісциллу. Моя начальниця аж вигинається, показуючи всі свої ельфійські принади — вуха. Жартую. У неї струнка фігура, довгі ноги і все таке.

— Деліон Грахем, — продовжує Франческа, — власник землі. Він надав нам прекрасні будівлі для проживання й роботи. До того ж тут є село Ферісті. Наполегливо раджу вам відвідати його. Пани Вінсент Ферлє й Альберт Вонг, — вона вказує на ще не відрекомендованих драконів.

Один із них занадто вороже дивиться на Франческу, але та вдає, що не помічає цього.

— Ще до нас мають приєднатися Стадніони. Але це трохи пізніше.

Я округлюю очі. Нічого собі тут еліта зібралася! Що Грахем, що Сурьє, що Стадніон — вельми відомі особистості в Драконячої імперії.

— Отже, Ліліт Девире із Сирти. Ми ознайомилися з вашими роботами, і нам сподобалося. Дуже цікаві рішення на мінімальних площах, — хвалить мене Франческа. — Ми перевірили не тільки конкурсні роботи, а й бачили ваші робочі проєкти. Прісцилло, мені дуже подобається ваш творчий підхід. Таку красу дуже важко не оцінити. У вас обох відчувається свій стиль. Тому, коли я побачила ваші роботи, я зрозуміла, що хотіла б жити в таких будинках.

Мене кидає в жар. І, ні, це не через похвали Франчески. Краєм ока помічаю погляд Деліона. Він безсоромно ковзає по мені, затримуючись на грудях і спускаючись до ніг. Я починаю згадувати: так, сьогодні я точно вдягла ліфчик і нічого в мене не повинно стирчати.

Стає трохи ніяково від цих драконячих розглядань. Ще трохи — і я сама втечу звідси.

— Добре, Ліліт. Ось ваш договір, — продовжує Франческа і простягає мені папери. — Можете ознайомитися. І ваш, Прісцилло.

Я беру в руки документи. Починаю гортати, вчитуючись у кожен рядок. Дивно, що інші так швидко вибігали звідси. Я вже довго сиджу.

— Ще довго? — напружено запитує Емільєн.

— Вибачте, а що означає пункт про виділене місце на галявині опівночі? — піднімаю голову.

— Ну, щоб вам ніхто не заважав. Ми розуміємо, що вовча натура вимагає виходу.

— Ага, — погоджуюся з ними.

Ого, як у них усе продумано тут. Адже всього лише робота!

— Тому комплекс буде розділений на кілька осередків. Там буде невеликий лісок, де ви зможете спокійно побути у своїй іпостасі.

— В якій іпостасі? — здивовано питаю, відриваючись від паперів.

І нервово глитаю.

— Ну, ви ж перевертень, — усміхається Франческа. — До нас із Сирти прийшли документи, що ви перевертень-вовк. Ваш начальник так написав. Він помилився?